Мері Додж - Срібні ковзани

Лікар узяв капелюха і зібрався йти. Обличчя в нього сяяло. Він буркнув, що «це, звичайно, в дусі мого розбишаки — узяти собі дурнувате англійське ім’я», потім назвав Ганса «синку мій», чим до нестями ощасливив юнака, і жваво вибіг із будинку, що аж ніяк не личило такому поважному лікареві.

Незадоволений кучер утішився, висловивши дорогою додому, до Амстердама, усе, що мав на душі. Лікар сидів у кутку карети і не міг почути жодного слова, тому кучерові випала дуже зручна нагода вилаяти людей, які зовсім не зважають на інших і по десять разів за ніч вимагають коней.

Фабрика Хіґса була джерелом насолоди для бірмінґемських пліткарок. Її будівля була невеликою, але достатньою для того, щоби вмістити таємницю. Ніхто не знав, хто її власник і звідкіля він приїхав. На вигляд він був джентльменом, це безперечно (хоча всі знали, що він походить із підмайстрів), і він володів пером, як учитель каліграфії.

Років із десять тому вісімнадцятирічний юнак раптово з’явився у місті, сумлінно вивчив своє ремесло і завоював довіру хазяїна. Незабаром після того, як він закінчив навчання, його прийняли компаньйоном, і нарешті, коли старий Віллет помер, молодий чоловік узяв справу до своїх рук. Ось і все, що про нього було відомо.

Деякі обивателі частенько відзначали, що він із жодною душею не хоче й словом перекинутися. Але інші стверджували, що він, коли хоче, чудово підтримує розмову, хоча в нього не все гаразд із вимовою.

Усі вважали його людиною, яка любить порядок: шкода лише, що він завів собі біля фабрики якийсь огидний ставок із застояною зеленою водою, такий мілкий, що в ньому й вугрові не сховатися, — справжнє малярійне гніздо.

Його національність залишалася нерозв’язною загадкою. Судячи з його імені й прізвища, батько його був англійцем; але звідки ж родом була його мати? Була б вона американкою, у нього неодмінно були б широкі вилиці й червонувата шкіра. Була б вона німкенею, він знав би німецьку; але ж есквайр Сміт стверджував, що Хіґс цієї мови не знає. Була б вона француженкою (що цілком можливо, адже він завів собі жаб’ячого ставка), це позначилося б на його мові. Ні, не інакше як він — голландець. І от що найдивніше: коли заведеш розмову про Голландію, він нашорошує вуха, але, коли почнеш розпитувати його про цю країну, то з’ясовується, що він нічогісінько про неї не знає.

Так чи так, але якщо він ніколи не отримує листів від материних родичів із Голландії і якщо жодна жива душа старого Хіґса не бачила, то це означає, що його родина не дуже поважна. Сам Томас Хіґс, мабуть, птах невисокого польоту, хоча й намагається гнути кирпу. «Вже хто-хто, а ми, — шепотілись плетухи, — зовсім не збираємося забивати собі голову думками про цю людину». Саме тому Томас Хіґс і його справи були невичерпною темою всіх пересудів.

Отже, можна собі уявити, як збентежились усі обивателі, коли якось «людина, яка саме була присутня і знає, що до чого», повідомила, що хлопчик-листоноша нині вранці передав Хіґсові листа — точно з-за кордону, а Хіґс «побілів, як стіна, побіг на свою фабрику, перекинувся слівцем із одним із старших робітників і, ні з ким не попрощавшись, миттю зник зі своїми пожитками. Так, пані!»

Господиня його винайманої квартири, пані Скраббс, глибоко засмутилася. Мила жінка аж задихалася, коли розповідала, що він виїхав з квартири ось так, раптово, не попередивши її хоча б за день, на що має право всяка жінка, яка не дозволяє витирати об себе ноги (чого із нею, дякувати Богові, ніколи не траплялося); «саме так, і, якщо ви самі так кажете, то не завадило б йому попередити її за тиждень». А він не сказав навіть: «Спасибі, пані Скраббс, за ваші послуги», які вона йому постійно робила, хоч їй і не годиться про це говорити, та вона й не така, аби щораз вимагати подяки… Обурливо!.. Втім, треба визнати, містер Хіґс сплатив їй усе до останнього фартинга! І в неї навіть сльози навернулися на очі, коли вона побачила, що його дорогі чоботи валялися у кутку кімнати не надягнутими на колодки — адже це доводить лише те, що він був дуже збентежений, бо за будь-яких інших обставин вони у нього завжди стояли прямо, як солдати, — хоч їх і не варто було брати з собою, тому що на них двічі набивали набійки.