Мері Додж - Срібні ковзани

— Так, Гансе, але в тебе ковдра хоч і тонка, а важка. Меєстер сказав, що батька треба вкрити чимось легким і теплим, а то він загине. І торф у нас майже весь скінчився, Гансе. Батько випалив багато торфу — кидав його у вогонь, якщо я не встигала встежити.

— Нічого, мамо, — підбадьорював Ганс. — Якщо знадобиться, можна зрубати вербу і спалити її. Та я сьогодні ввечері щось принесу. Має ж бути робота в Амстердамі, якщо її немає в Бруці! Не бійся, мамо: найгірше вже позаду. Тепер, коли батько знову прийшов до тями, нам ніщо не загрожує.

— Так, — схлипнула тітонька Брінкер, поквапом витираючи очі. — Твоя правда.

— Звичайно. Подивися на нього, мамо. Як спокійно він спить! Ти думаєш, ми дозволимо йому померти від голоду одразу ж після того, як він повернувся до нас? Ні, мамо, я знайду все, що потрібно батькові. Я так у цьому впевнений, ніби в мене кишені розпирає від золота. Ну, не турбуйся!

І Ганс, наспіх поцілувавши матір, схопив свої ковзани й вибіг із будинку.

Бідолашний Ганс! Хоч який збентежений ранковими мандрами він був, хоч як його засмутила ця нова прикрість, він знайшов у собі сили збадьоритися і навіть насвистував, рішуче прямуючи вперед із твердим наміром усе владнати.

Ніколи ще нестатки так важко не гнітили родину Брінкерів. Запас торфу майже скінчився, і все борошно, що залишалося в будинку, пішло на тісто, яке місила Гретель. В останні дні і мати, й діти майже нічого не їли, не усвідомлювали свого становища. Тітонька Брінкер була впевнена, що разом із дітьми зуміє заробити грошей раніше, ніж у них закінчаться запаси, і тому вся віддалася радості через одужання її чоловіка. Вона навіть не сказала Гансові, що кілька срібних монет, що зберігалися в старій рукавиці, витрачені всі до однієї.

Тепер Ганс картав себе за те, що не гукнув лікаря, побачивши, як той сідає в карету і мчить у напрямку до Амстердама.

«Можливо, це помилка, — думав він. — Адже меєстер має знати, що нам не так-то й легко дістати м’яса і солодкого вина. Але, мабуть, батько справді дуже слабкий. Я будь-що маю знайти роботу. Якби тільки мейнгеєр ван Хольп повернувся з Роттердама, він би дав мені роботу… Так, Пітер тут, а він сам просив мене за потреби звернутися до нього. От до нього я одразу й піду. Ех! Якби зараз було літо…»

Ганс швидко йшов до каналу. Незабаром він надягнув ковзани і мерщій поковзав до будинку мейнгеєра ван Хольпа.

— Батькові негайно треба дати м’яса й вина, — бурмотів він. — Але як я встигну заробити грошей, щоб купити все це сьогодні? Та що поробиш: треба йти до Пітера, як я й обіцяв. Йому ж неважко дати нам трохи м’яса і вина! А тільки-но нагодуємо батька, я побіжу до Амстердама і зароблю грошей на завтра.

Але тут у нього виникли інші думки, від яких його серце закалатало, а щоки зашарілися від сорому. «Адже це, м’яко кажучи, все одно, що просити милостині. Ніхто з Брінкерів ніколи жебракував. Невже я буду першим? Невже мій бідолашний батько, тільки-но повернувшись до життя, довідається, що його родина жебрала?.. Адже сам він завжди був таким розважливим і ощадливим…»

— Ні, — голосно вигукнув Ганс, — краще вже розпрощатися з годинником!

«У крайньому разі я можу заставити його в Амстердамі, — думав він, повертаючи назад. — Це не ганьба. Я постараюся якнайшвидше знайти роботу і викуплю його. А може, мені навіть вдасться поговорити про нього з батьком!»

Коли його осяяла ця думка, він мало не затанцював від радості. І справді, чому б не поговорити з батьком?! Тепер він розумна людина.

«Може, він прокинеться цілком здоровим і бадьорим… — думав Ганс, — Може, скаже нам, що годинник зовсім не потрібен і, звичайно, його треба продати! Ура!» І Ганс, мов на крилах, понісся по льоду.

І ось ковзани вже висять у нього на руці. Він вбігає до будиночка. Мати зустріла його на порозі.

— О Гансе! — вигукнула вона, і обличчя її радісно сяяло. — До нас приходила Гільда ван Глек зі своєю служницею. Чого тільки вона не принесла: і м’яса, і желе, і вина, і хліба… Повен кошик! Потім меєстер надіслав людину з міста, теж з вином і з м’якою постіллю й ковдрами для батька. Ну, тепер він одужає! Дай їм, Боже, здоров’я!

— Дай їм, Боже, здоров’я! — повторив Ганс, і вперше за цей день його очі наповнилися слізьми.

До вечора Рафф Брінкер почувався значно краще і наполіг на тому, щоб трохи посидіти біля вогню у твердому кріслі з високою спинкою. В будиночку зчинився справжній переполох. Найважливіша роль випала Гансові, тому що батько був важкий і йому треба було зіпертися на когось стійкого. Тітонька Брінкер аж ніяк не була тендітним створінням, але вона дуже хвилювалася, зважившись на такий сміливий крок, як піднімання хворого без дозволу лікаря, і навіть мало не повалила чоловіка, хоча вважала себе його головною опорою й підтримкою.