Мері Додж - Срібні ковзани

— Десять років!.. І ти кажеш — я тоді впав. Невже відтоді мене постійно лихоманило?

Тітонька Брінкер не знала, що відповісти. Чи сказати йому все? Сказати, що він був недоумкуватим, майже божевільним? Лікар велів їй у жодному разі не засмучувати й не хвилювати хворого.

Ганс і Гретель здивувалися її відповіді.

— Схоже на те, Раффе, — промовила вона, кивнувши і звівши брови. — Коли така важка людина, як ти, падає сторч, що завгодно може статися… Але тепер ти здоровий, Раффе, дякувати Господу!

Рафф схилив голову. Адже він зовсім недавно пробудився до життя.

— Так, майже здоровий, вроу, — сказав він, трохи помовчавши, — але іноді мені паморочиться в голові, немов колесо крутиться на прядці. І я не одужаю, поки знову не піду на греблю. Як ти думаєш, коли я знову візьмуся до роботи?

— Ви тільки послухайте його! — вигукнула тітонька Брінкер, тішачись, але, слід визнати, водночас і лякаючись. — Краще нам знову покласти його в ліжко, Гансе. Робота!.. Про що він тільки говорить!

Вона спробувала підняти чоловіка з крісла, але він ще не хотів вставати.

– Ідіть уже! — сказав він, і на його обличчі промайнуло щось схоже на колишню усмішку (Гретель ніколи її не бачила). — Хіба чоловікові приємно, щоб його піднімали, як колоду? Кажу вам, не мине й трьох днів, як я знову буду на греблях. Так! Там мене зустрінуть славні хлопці, Ян Кампхьойсен і молодий Хооґсвлейт. Присягаюся, що вони були б тобі добрими друзями, Гансе!

Ганс поглянув на матір. Молодий Хооґсвлейт помер п’ять років тому, Ян Кампхьойсен сидів у в’язниці в Амстердамі.

— Так, вони, звісно, допомогли б нам у міру своїх сил, — сказала тітонька Брінкер, ухиляючись від прямої відповіді, — якби ми попросили їх. Але Ганс був такий заклопотаний роботою і навчанням — ніколи йому було шукати твоїх товаришів!

— Роботою і навчанням… — задумливо повторив Рафф. — Невже вони вміють читати й рахувати, Мейтьє?

— Ти тільки послухай їх! — відповіла вона з гордістю. — Вони встигають переглянути цілу книгу, поки я підмітаю підлогу. Ганс, коли він дивиться на сторінку з довгими словами, радіє, мов кролик на капустяній грядці! А щодо рахунку…

— Ну ж бо, синку, допоможи мені трішки, — перебив її Рафф Брінкер. — Краще мені знову прилягти.

Якби хтось поглянув сьогодні ввечері на скромну вечерю в будиночку Брінкерів, то й не запідозрив би, які вишукані страви заховані неподалік. Ганс і Гретель, наминаючи по скибці житнього хліба й запиваючи його чашкою води, мрійливо поглядали на мисника, але їм і на думку не спадало забрати хоч крихту в батька.

— Він залюбки повечеряв, — сказала тітонька Брінкер, кинувши погляд на ліжко, — і одразу ж заснув. Бідолашний, нескоро він зміцніє! Йому страшенно хотілося знову посидіти, але, коли я прикинулася, начебто погоджуюся й готова підняти його, він передумав… Пам’ятай, доню, коли в тебе самої буде чоловік — хоча до цього, може, ще далеко, — пам’ятай, що тобі не вдасться ним керувати, якщо будеш суперечити йому. «Сумирна дружина — чоловікові господиня»… Стривай! Стривай! Не ковтай такими великими шматками, Гретель! Мені б вистачило двох таких шматків на цілий обід… Що з тобою, Гансе? Можна подумати, що на стіні в нас завелося павутиння.

— Так ні, мамо, просто я думав…

— Про що?.. Ой, і запитувати нема чого, — додала вона вже іншим голосом. — Я сама тільки-но думала про те саме. Так-так… Нема чого соромитися, що нам кортить дізнатися, куди поділася наша тисяча гульденів, але… Жодного слова батькові про ці гроші. Адже все й так зрозуміло: він нічого про них не знає.

Ганс тривожно підняв очі, побоюючись, щоб мати, як завжди, не розхвилювалася, згадуючи про зниклі гроші. Але вона мовчки їла хліб, відкушуючи маленькі шматочки, і сумно дивилася у вікно.

— Тисяча гульденів, — почувся з ліжка слабкий голос. — Вони, напевно, дуже стали тобі в пригоді, вроу, у ці довгі роки, поки твій чоловік сидів без діла.

Нещасна жінка здригнулася. Ці слова остаточно погасили надію, яка віднедавна зажевріла.

— Ти не спиш, Раффе? — запитала вона надривним голосом.

— Ні, Мейтьє, і почуваюсь я значно ліпше. Я кажу, що недарма ми збирали гроші, вроу. Вистачило їх на всі ці десять років?