Мері Додж - Срібні ковзани

— Як це нерозумно — перевтомлюватися на самому початку шляху! — пробурчав Карл. — Але ж вони влаштували серйозні перегони… Це ясно. Гляньте! Пітер відстає!

— Та ні, — закричав Людвіг, — його не обженеш!

— Ха-ха! — розсміявся Карл. — Кажу тобі, малий, Бенджамін лідирує.

Треба сказати, що Людвіг ненавидів, коли його називали «малим» — очевидно, тому, що він таким і був. Він одразу ж обурився:

— Гм! Цікаво, а ти хто такий?.. Ото ж бо! Подивися і скажи, хто попереду: Пітер чи ні?

— Здається, так, — втрутився Ламберт, — Але на такій відстані важко сказати напевно.

— А мені здається, що ні! — заперечив Карл.

Якоб стривожився — він терпіти не міг суперечок — і сказав примирливо:

— Не сваріться, не сваріться!

— «Не сваріться!» — передражнив його Карл, озираючись на Якоба. — А хто свариться? Ти дурний, Пооте!

— Нічого не вдієш, — відповів Якоб лагідно. — Гляньте, вони вже на повороті.

— Тепер побачимо! — крикнув занепокоєний Людвіг. — Пітер добіжить першим, я знаю.

— Не вдасться… Бен попереду! — наполягав Карл. — От, дідько! На нього зараз буєр налетить… Ні, мимо! Двоє дурнів… Ура! От вони біля повороту! Хто попереду?

— Пітер! — радісно крикнув Людвіг.

— Слава капітанові! — закричали Ламберт і Якоб.

А Карл поблажливо промимрив:

— Так, усе-таки Пітер. А мені здавалося, що попереду Бен.

Поворот на каналі, мабуть, був бігунам за фініш: пройшовши його, вони раптово зупинилися.

Карл буркнув щось на зразок: «Добре, що в них вистачило глузду зупинитися й відпочити», — і всі четверо мовчки покотили доганяти товаришів.

Тим часом Карл потай жалкував, що не побіг разом із Пітером і Беном: він був упевнений, що легко обігнав би їх. На ковзанах він бігав дуже швидко, хоча й незграбно.

Бен дивився на Пітера зі змішаним почуттям досади, замилування й подиву, і це помітили інші, коли хлопці підкотили до них.

Вони чули, як Бен сказав англійською:

— Ти на льоду як птах, Пітере ван Хольп. Ти перший, хто обігнав мене в чесному змаганні, можеш мені повірити!

Пітер розумів англійську краще, ніж говорив цією мовою, і тому на Бенову похвалу лише віджартувався. Можливо, він не встиг перевести дух…

— Бенджаміне, що ж ти робиш із собою? Розжарився, як цеглина в грубці… Це недобре, — жалібно промовив Якоб.

— Пусте! — відгукнувся Бен. — На такому морозі я скоро охолону. Я не стомився.

— Але ж і здолали тебе, друзяко, — сказав Ламберт англійською, — і як здолали! Цікаво, що ж буде в день великих змагань?

Бен спалахнув і кинув на його гордий, зухвалий погляд, наче хотів сказати: «Зараз ми тільки бавилися. Хай там як, а я твердо вирішив перемогти…»

Коли хлопчики дісталися до села Вооргоут неподалік від Великого каналу, приблизно на півшляху між Гаагою й Гаарлемом, їм довелося зупинитися на нараду. Спочатку слабкий вітер набирав сили і нарешті подув так, що бігти проти нього стало важко. Здавалося, що в країні змовилися всі флюгери.

— Не варто боротися з таким ураганом, — сказав Людвіг. — Він урізається в горлянку, як ніж.

— Ну то не роззявляй рота, — пробурчав «лагідний» Карл, груди в якого були міцними, мов у бичка. — Я наполягаю на тому, щоб рухатися далі.

— У такому разі, — втрутився Пітер, — треба запитувати найслабкішого в команді, а не найсильнішого.

Принципи в капітана були правильні, але його слова зачепили самолюбство Людвіга, наймолодшого в загоні. Знизавши плечима, він заперечив:

— А хто в нас слабкий? Не я, це точно… Але вітер сильніший за кожного з нас. Сподіваюся, ви чесно визнаєте це!

— Ха-ха-ха! — розреготався ван Моунен, ледь тримаючись на ногах. — І справді.

Тут флюгери, судомно сіпнулись, щось протелеграфували один одному… і зненацька налетів вихор. Він мало не збив міцногрудого Карла, мало не задушив Якоба, а Людвіга просто звалив з ніг.

— Вирішено! — закричав Пітер. — Знімайте ковзани! Підемо у Вооргоут.

У Вооргоуті вони відшукали маленький готель із просторим двором. Двір був добре вимощений цеглою і, на їхнє щастя, там був повний набір кеглів, тож хлопчики швидко перетворили своє мимовільне ув’язнення на веселу розвагу. Вітер був неприємним навіть у цьому захищеному місці, але тепер вони твердо стояли на ногах і не звертали на нього уваги.