Мері Додж - Срібні ковзани

Потім він відірвав погляд від підлоги і зупинив його на різьбленій дубовій кафедрі, неймовірній за формою і оздобленням. Священика не було видно, хоча незадовго перед цим Бен помітив, як він повільно піднімався на кафедру спіральними сходами. Це була людина з м’яким обличчям, зі складками навколо шиї і в короткому плащі до колін.

Тим часом величезна церква помалу наповнювалася людьми. Темніли лави, зайняті чоловіками, а середина церкви цвіла свіжими недільними жіночими вбраннями. Раптом по всій церкві пронісся легкий шерех, усі погляди спрямувались у бік священика, який саме з’явився на кафедрі.

Проповідь він вимовляв повільно, але Бен все одно мало що зрозумів; зате, коли завели молитву, хлопчик від щирого серця приєднався до співу.

Під час перерви в церковній службі Бен раптом здригнувся, побачивши перед собою невеликого мішечка. Збоку на ньому погойдувався лункий дзвіночок, а сам мішечок висів на довгому ціпку, якого ніс церковний служитель. Не покладаючись на прибиті до колон біля входу німі кухлі для збирання милостині, церковники вдавались до більш прямолінійного способу розбуркати щедрість доброчинців.

На щастя, Бен узяв з собою трохи стейверів; коли б не це, даремно дзенькав би перед ним музичний мішечок.

Раннього ясного ранку в понеділок наші хлопчики попрощалися зі своїми люб’язними господарями і рушили додому.

Пітер затримався біля дверей, які охороняв лев, — йому треба було багато чого сказати сестрі на прощання.

Бачачи, як вони прощаються, Бен мимоволі подумав, що сестринські поцілунки, так само як і годинники, в усьому світі дуже схожі між собою. Коли він їхав із дому, його сестра Дженні поцілувала його на прощання і цим побажала йому того самого, чого бажала братові мевроу ван Генд, цілуючи Пітера. Людвіг прийняв свою частку прощальних поцілунків із байдужим виглядом (хоча й дуже любив сестру), і навіть трохи скривився, незадоволений тим, що вона «поводиться з ним, як із дитиною», коли вона ще раз поцілувала його в чоло зі словами: «А це для мами».

Незабаром Людвіг разом із Карлом і Якобом стояв на каналі. Можливо, і вони думали про сестринські поцілунки? Аж ніяк! Вони були такі щасливі знову стати на ковзани, так нетерпляче прагнули якнайскоріше увірватися у саме серце Брука, що кружляли по льоду як божевільні й, відводячи душу, лаяли капітана, цідячи крізь зуби: «Пітер ен Дондер» , — слова, що не заслуговують на переклад.

Навіть у Ламберта і Бена, які чекали Пітера на розі вулиці, урвався терпець.

Аж ось капітан прийшов, і весь загін нарешті зібрався на каналі.

— Скоріше, Пітере, — гарчав Людвіг, — ми геть змерзли… Так я й знав: ти останнім надягнеш ковзани!

— Он як? — відгукнувся старший брат, дивлячись на нього знизу вгору з удавано глибоким інтересом. — Метикуватий хлопчина!

Людвіг розсміявся, але скорчив сердите обличчя і сказав:

— Я серйозно. Нам треба потрапити додому до кінця року!

— Ну, друзі, — крикнув Пітер, застібнувши останню пряжку й швидко випростовуючись, — шлях вільний! Уявімо, що зараз починаються наші великі змагання. Готові? Один, два, три… Пішли!

Можете не сумніватися: за перші півгодини майже ніхто не вимовив і слова. По льоду мчали шестеро Меркуріїв. Простіше кажучи, хлопці летіли, мов блискавки… Хоча й це приблизне порівняння! Але в тому-то й річ, що навіть і не знаєш, які слова дібрати, коли півдюжини хлопців проносяться повз тебе з неймовірно запаморочливою швидкістю. Я тільки можу вас запевнити, що вони докладали усіх зусиль і з розпаленими очима так летіли по каналу між мирними ковзанярами, що навіть охоронець порядку крикнув: «Стійте!» Але це тільки додало їм швидкості, і вони помчали вперед. Кожен старався за двох, що викликало здивування всіх зустрічних.

Але закони тертя сильніші навіть за охоронців порядку на каналі. Спочатку став пасти задніх Якоб… Потім Людвіг… Потім Ламберт… Потім Карл.

Незабаром вони зупинилися, щоб як слід перепочити, і скупчилися, дивлячись услід Пітеру й Бенові, які все ще мчали вдалину, немов рятуючись від смертельної небезпеки.

— Очевидно, — сказав Ламберт, продовживши шлях разом із трьома товаришами, — жоден із них не поступиться, поки вистачить сил.