Мері Додж - Срібні ковзани

— А хворий вижив? — шанобливо запитав асистент.

Лікар Букман насупився:

— Не в цьому річ. Здається, помер… Але чому ви не цікавитеся неймовірними особливостями цього випадку? Подумайте хвилинку, як… — І він ще більше заглибився у нетрі латини.

— Але, мейнгеєре… — м’яко наполягав учень (він знав, якщо лікаря вчасно не витягти з його улюблених глибин, він довгенько не підніматиметься на поверхню), — Сьогодні ви обіцяли побувати в інших місцях: три ноги в Амстердамі — пам’ятаєте? — і око в Бруці, та ще й пухлина на каналі.

— Пухлина може почекати, — задумливо проговорив лікар. — Також дуже цікавий випадок… Дуже цікавий! Жінка два місяці не може підвести голови… Чудова пухлина!

Тепер лікар знову заговорив голосно. Він зовсім забув, де перебуває. Волленховен зробив ще спробу:

— А цього бідолаху, що лежить тут, мейнгеєре, — ви гадаєте, його можна врятувати, чи не так?

— Ну ще б пак… Звичайно, — зніяковів лікар, раптово помітивши, що весь цей час говорив про щось стороннє. — Звичайно… Тобто… Сподіваюся, що так…

— Якщо хоч одна людина в Голландії може врятувати його, мейнгеєре, — неголосно проговорив асистент із непідробною щирістю, — то це саме ви!

На лікаревому обличчі майнула тінь невдоволення… Лагідно, хоча й буркотливо, він попросив студента поменше плескати язиком, потім знаком попросив Ганса підійти ближче.

Цей дивний чоловік за всяку ціну уникав розмов із жінками, особливо на хірургічні теми. «Ніколи не можна знати, — повторював він, — коли саме цим особам закортить завищати або зомліти». Тому він описав хворобу Раффа Брінкера Гансові й сказав, що саме, на його думку, треба зробити для порятунку хворого.

Ганс слухав уважно, то червоніючи, то бліднучи й раз у раз тривожно поглядаючи на ліжко.

— Операція може вбити батька… Так ви сказали, мейнгеєре? — вигукнув він нарешті тремтячим голосом.

— Можливо, шановний. Але я твердо вірю, що не вб’є, а вилікує. Я пояснив би тобі, чому, але ти однаково не зрозумієш. Адже всі хлопці — такі недоумки.

Ганс отетерів від цього «компліменту».

— Нічого не зрозумієш! — невдоволено повторив лікар Букман. — Людям пропонують зробити чудову операцію… А їм однаково, зроблять її сокирою або ще чимось! Ставлять тільки одне запитання: «Уб’є вона чи ні?»

— Для нас у цьому запитанні все, мейнгеєре, — сказав Ганс із почуттям гідності, і його очі наповнилися слізьми.

Лікар Букман глянув на нього й раптово зніяковів:

— Так, справді! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень. Ти славна дитина. Нікому не хочеться, щоб рідного батька вбили… Звичайно, ні. Я просто дурень.

— А якщо хвороба триватиме, він помре, мейнгеєре?

— Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те саме, тільки щохвилини стан погіршується… Тиск на мозок… у найближчому майбутньому доконає… — сказав лікар і клацнув пальцями.

— Але операція може врятувати його? — провадив Ганс. — Коли, мейнгеєре, ми довідаємося про це?

У лікаря Букмана уривався терпець:

— Через день… Можливо, через годину. Поговори з матір’ю, хлопче, і нехай вона вирішить. Час для мене дуже дорогий.

Ганс підійшов до матері. Вона глянула на нього, а він не зміг вимовити ні звуку. Нарешті Ганс відвів очі й сказав твердим голосом:

— Я маю поговорити з мамою наодинці.

Тямуща маленька Гретель, яка цього разу не цілком розуміла, що відбувається, кинула обурений погляд на брата і відійшла.

— Повернися, Гретель, і сядь, — сумно проговорив Ганс.

Вона послухалася.

Тітонька Брінкер і Ганс стояли біля вікна, а лікар з асистентом схилилися над хворим і стиха перемовлялися. Потривожити його вони не боялися: він був наче сліпий і глухий. Тільки за слабкими жалібними стогонами можна було зробити висновок, що він іще живий. Ганс говорив з матір’ю серйозним тоном, напівголосно, бо не хотів, щоб його чула сестра.

Ледве розтуливши сухі губи, тітонька Брінкер тягнулася до сина й допитливо вдивлялася йому в обличчя, шукаючи прихованого значення в його словах. Раз вона коротко, злякано схлипнула (тут Гретель підхопилася), але потім слухала спокійно.

Коли Ганс замовк, мати обернулася, кинула довгий скорботний погляд на чоловіка, який лежав блідий, непритомний, і кинулася на коліна перед ліжком.

Бідна маленька Гретель! «Що все це означає?» — дивувалася вона. Вона запитально глянула на Ганса, але він стояв, схиливши голову, як на молитві; глянула на лікаря, але він обережно обмацував голову її батька з таким виглядом, немов досліджував якісь рідкісні камені; глянула на асистента, але той кашлянув і відвернувся; глянула на матір… Ох! Маленька Гретель, ти зробила найкраще, що могла зробити: стала поруч із матір’ю навколішки, оповила своїми теплими дитячими рученятами її шию і заплакала.