Мері Додж - Срібні ковзани

У самому розпалі веселощів хтось із хлопців крикнув:

— Це що таке?

— Що? Де? — залунали десятки голосів.

— Як, ви не бачите? Он там, біля «будинку ідіота», щось темне…

— Я нічого не бачу, — сказав один із хлопчиків.

— А я бачу! — закричав інший. — Це собака!

— Де собака? — почувся уже знайомий нам писклявий голосок. — Ніякої собаки там немає… Просто купа ганчір’я.

— Ех ти, Воосте, — різко заперечив інший хлопчик, — знову пальцем у небо! Та це гусятниця Гретель шукає пацюків.

— Ну то й що? — пискнув Воост. — А хіба вона не купа ганчір’я, хотів би я знати?

— Ха-ха-ха! Молодець, Воосте! Отримаєш медаль за дотепність, якщо так піде й далі.

— Але якби тут був її брат Ганс, ти отримав би дещо інше. Б’юся об заклад, що отримав би! — мовило одне закутане маля, яке потерпало від нежитю.

Однак Ганса тут не було, тому Воост міг дозволити собі спростувати образливе припущення.

— А хто на нього звертає увагу, шмаркачу-чхало? Та я в будь-яку хвилину віддухопелю дюжину таких, як він, і тебе на додачу!

— Ти віддухопелиш?! Ти? Ну, це ми ще подивимося! — І на підтвердження своїх слів «шмаркач» щодуху покотив геть.

Тут надійшла пропозиція наздогнати трьох найстарших учнів, і всі, друзі й вороги, нестямно регочучи, хутко об’єдналися для спільної мети.

З усієї цієї радісної юрби тільки одна дівчинка згадала про темну маленьку фігурку, яка лежала біля «будинку ідіота».

Бідолашна, перелякана Гретель! Вона не думала про школярів, хоча їхній веселий сміх долітав до неї, наче крізь сон… «Які голосні стогони за цим завішеним вікном!» — думала вона. Невже чужі люди справді вбивають її батька?

При цій думці вона схопилася на ноги з криком жаху.

«Ой, ні! — схлипнула вона й знову опустилася на горбок мерзлої землі, на якому сиділа увесь час. — Мама й Ганс там. Вони подбають про нього. Але які вони були бліді! Навіть Ганс — і той плакав!.. Чому старий сердитий меєстер залишив його, а мені наказав вийти? — дивувалася вона. — Я пригорнулася б до мами і поцілувала б її. Після цього вона завжди гладить мене по голівці й ніжно говорить зі мною, навіть якщо перед тим гнівалася… Як усе в будинку затихло! Ох, якщо помруть і батько, і Ганс, і мама, що я тоді робитиму?» І Гретель, тремтячи від холоду, затулила обличчя руками й заридала так, немов у неї розривалося серце.

За останні чотири дні бідолашній дівчинці довелося нести непосильний тягар. Увесь цей час вона була для матері слухняною маленькою служницею. Вдень утішала й підбадьорювала бідну жінку, допомагаючи їй у всьому, а ночами чергувала разом із нею. Вона знала, що зараз відбувається щось настільки жахливе й таємниче, що навіть лагідний, добрий Ганс не зважився пояснити їй бодай щось.

Потім виникли й інші думки. Чому Ганс нічого їй не сказав? Як не соромно?! Вона вже не дитина. Це вона забрала в батька гострого ножа. Вона навіть відволікла його від матері тієї жахливої ночі, коли Ганс, такий дорослий Ганс, не зміг їй допомогти. Так чому ж із нею поводяться так, наче вона нічого не вміє? О, як тихо… І яка холоднеча, яка жорстока холоднеча! Якби Анні Боуман не була в Амстердамі, а залишилася вдома, Гретель не почувалася б такою самотньою. Як мерзнуть ноги… Чи не від цих стогонів їй здається, начебто вона пливе у повітрі?..

Ні, так не годиться… Матері з хвилини на хвилину може знадобитися її допомога!

Піднявшись із великими зусиллями, Гретель випросталась й здивовано витерла очі — її дивувало, що небо таке яскраве й синє, дивувала тиша в домі і сміх, що то голосніше, то тихіше лунав удалині.

Незабаром вона знову впала на землю, і думки все більше сплутувалися в її голові. Які дивні губи в меєстера! Як шарудить гніздо лелеки на даху, немов нашіптуючи їй щось! Як блищали ножі в шкіряному футлярі — мабуть, ще яскравіше, ніж срібні ковзани. Якби вона надягла нову кофту, вона б так не тремтіла. Ця нова кофта дуже гарна… Єдина гарна річ, яку Гретель носила в своєму житті. Дотепер Господь оберігав її батька. Він і тепер берегтиме, тільки б пішли ті двоє.

О, зараз меєстери опинилися на даху! Вони видираються аж на верхівку… Ні… Це мама й Ганс… Або лелеки… Темно, нічого не розбереш. А горбок трясеться й гойдається так дивно… Як ніжно співають пташки! Це, напевно, зимові пташки — адже повітря просто насичене крижаними сніжинками… Та тут не одна пташка… Їх аж двадцять… «Послухай їх, мамо!.. Розбуди мене, мамусю, перед змаганнями… Я так стомилася плакати…»

Чиясь рука твердо лягла на її плече.