Олексій Савчин - Первісний вчитель

Подорож затягувалася, а погода портилася, ставало холодніше холодніше. Насувалася найгірша для первісної людини пора року — зима… Старий Немович не раз подумовував про те, що було б доцільніше почекати настання більш теплих днів у якому-небудь більш-менш підходящому житлі. Але де знайти його? Побудувати прихисток з гілок, обкласти її товстим шаром землі? Але ж такий курінь не зможе захистити їх від лютих зимових вітрів — хурделиць. І дід незважаючи на сувору погоду, все ще продовжував вести своє малесеньке плем» я вперед, намагаючись віднайти бодай якийсь надійний притулок на зиму.

Якось одного разу вони спробували влаштуватися на нічліг у великій ямі, в лісі, в занедбаному давно покинутому вовчому лігвищі. Тієї ж ніч пустився холодний льодяний дощ з мокрим снігом і затопив цей тимчасовий людський барліг… Ще довго Немович бродив по хащі в пошуках зимового пристановища. І от одного разу наші подорожні переслідували сарну. Пробігаючи повз невисокий пагорб, який був густо зарослий деревами, Случ запримітив, що південний схил його круто обривається. У обриві зяяла чимала чорна діра, наполовину прикрита кучерявими рослинами, а внизу за декілька метрів в промерзлих берегах повільно текла поліська річечка… Біля входу у печеру була чимала купа злежалого сміття кілька обвуглених, напівзгнилих корчів. — Видно, тут колись жили люди, — подумав Случ. Ось, потрібний нам прихисток. І зараз же додав: — Тут ми знайдемо захист від негоди, цього клятого льодяного вітру з дощем… Він обійшов пагорб, щоб переконатися, чи немає де-небудь іншого входу до таємничого підземелля. Переконався, що темний отвір під урвищем, заснований павутинням з віток лози, був єдиним входом в печеру… Тим часом старий і хлопчики почали вже непокоїтися за Случа. Коли юнак підтанцьовуючи з переможним кличем підбіг до своїх друзів: він був розпашілий і веселий, незважаючи на пронизливий, вже майже зимовий вітер, старий і діти дивилися на нього з подивом: — Що сталося, сину? — запитав дід.

— Там людське, мабуть покинуте житло! … людське!.. — скоромовкою випалив Случ.

— Людське! Де? — вигукували Полян з Кряком і весь час перебивали оповідача вигуками. Ця звістка вразила всіх.

— Вставайте, — наказав ватаг Немович. — Беріть зброю, бо ж, не знаємо, що там чекає нас. Мирні шукачі відразу перетворилися на воїнів і в бойовому порядку рушили до печери. Кряк захопив із собою довгу палаючу головешку, — так наказав йому дід. Вони підійшли до входу в похмуре підземелля. Кряк з факелом поліз туди перший. Вліз в неї, поклав головешку, роздув вогонь і, підкинувши у вогонь сухої трави та гілок, став на порозі, чекаючи, чи не з’явиться бува який-небудь ворог. Але всередині все було тихо, і, коли дим розсіявся, всі забилися в печеру.

Печера була занизька, зате достатньо суха і простора. Маленький струмочок, вибиваючись з розколини в глибині печери, протікав уздовж стіни. Біля входу виднілися сліди вогнища. Склепіння і стіни були закопчені. Стало зрозуміло, тут ще не зовсім давно жило якесь невеличке плем’я. Немович прискіпливо оглянув печеру, і вона здалася йому підходящим притулком від негоди і від диких звірів. Було вирішено провести тут залишок зими… Цю ніч мисливці спали вже в затишному пристановищі. У першу ніч почесний обов’язок вартувати і слідкувати за вогнем випала Кряку…

Зима пройшла швидше, ніж очікували мисливці. Жорстокі морози скоро змінилися відлигою і дощами. У морозні дні полювання на сарнів була більш вдале, бо ці тварини відшукували під снігом собі корм. Як ми пам» ятаємо, поблизу житла нашого маленького племені вигнаних мисливців, протікала тиха, заросла очеретом річка. Коли настали теплі дні, наші мисливці почали бити по берегах річки кабанів, болотних птахів, Одні звірі були величезні, інші трохи більші від зайців. Всі ці звірі і звірята шниряли по болоту, плавали, пірнали, відшукуючи рибу або коріння водяних рослин. Одного разу, сидячі на березі річки, Немович зробив дуже важливе відкриття. Поблизу річки лежали повалені дерева. Вони були такі великі, що у малого племені не вистачало сили підтягти їх до печери. Старий намагався розколоти їх великою кам’яною сокирою, але з цього нічого не вийшло. Кам’яна сокира тільки ковзала по твердому висохлому дереву. Так вони і залишилися лежати на березі, біля самої води. З під однієї з колод стирчав дрючок, підходящий для списа чи рогатини. Старий спробував їйого витягти, однак дерево ворухнулося, але палицю не відпустило. Коли на допомогу прийшли хлопці і всі разом натиснули на дрючок, колода покотилася і впала у річку, бо ж берег досить круто спускався до річки. Сухий і міцний стовбур, тихо гойдаючись, поплив за течією. Хлопці кинулися за ним навздогін. Случ скочив на стовбур і поплив…. Кряк і Полян не довго думаючи, вирішили наслідувати приклад старшого брата. Хлопчаки при допомозі діда скотили у воду ще дві колоди, і з метушнею, чіпляючись оин з одного почали плавати навперегонки…Випадково сучковата колода Поляна зчепилися своїми гачкуватими суками з колодою Кряка.