Олексій Савчин - Первісний вчитель

Коли мисливці переслідували козулю або яку-небудь іншу дичину, приручені тваринки бігли уперед і кружляючи підганяли її до мисливців. Зробилися надійними і відданими помічниками. А коли до пристановища людей наближався хижий звір, ці чотириноги сторожі попереджали заливним лаєм, подібним на зле ричання. Відтоді почали їх звати — Рикси,/ тепер вони перетворились у дворняжок — Рексів/.

Пройшли, якось непомітно промайнули спокійні і мирні роки життя в маленькому селищі під віковими дубами… За ці роки Случ не раз відрізнявся своєю мужністю, винахідливістю і спритністю. Його часто хвалили, але він зумів залишитися скромним, і тому всі любили його, і ніхто не заздрив йому, як би не відрізняв його старший. Кожен бачив у ньому безстрашного захисника селища, майбутнього ватага.

Немович радів, бачачи, яким росте майбутній ватаг. Одне засмучувало старого: він знав, що не доживе до того дня, коли різьблений жезл вождя перейде в руки Случа… Сили покидали старого, і він явно слабшав. Вже майже не ходив на берег річки і весь час зажурено сидів біля вогнища, займаючись якою-небудь легкою роботою. Коли ж старий ватаг відчув, що кінець його близький, він таємно доручив Кряку й Поляну Случу в день, коли його не стане стане, передати древній знак вищої влади — різьблений жезл з кістки поліського тура, який сам Немович, одержав від свого ще німого предка і, чесно й гордо володів майже цілий вік… Скоро Немович перестав виходити зі своєї хатини і через кілька днів помер.

Хлопці в знак особливої вирішили поховати його в землі і насипати засічний пагорб. Так і зробили… У ті часи людям жилося дуже важко, і вони не могли довго сумувати або радіти. Так і тепер: ледь поховавши Немовича, вони вже ні про що інше не думали, як про повернення у рідну печеру, щоб забрати до себе свою маму і сестричок.

Отож слідуючого світанку рушили в далеку дорогу. По знайомих місцях, через багато днів добралися до рідних, казалось зовсім недавно покинутих рідних місць. До ночі вийшли з лісу на відкритий пагорб. Біля зіяючої пащі входу тієї самої печері, з якої прогнали Кряка, над уквітченим горбочком побачили двох молоденьких жінок, що примостились навпочіпки на землі. Поруч з ними згорбилась старша жінка. В сутінках важко було розгледіти обличчя і одяг. Але брати не сумнівалися, що перед ними їх мама Прип'ять і сестри — Язвінка і Рудинка.

— Це вони!.. Це сестри і мама!.. — Вигукнули Случ та Кряк, стискаючи руки Поляна і тремтячи від радісного хвилювання… Мабуть, не потрібно описувати здивування сестер при цих вигуках, воно й так зрозуміло і без слів… Язвінці і Рудинці здавалося, що вони бачать уві сні, ніби маленький Полян перетворився на прекрасного молодого воїна…

Цілу ніч хлопці, сидячи біля багаття, навперебій розповідали матері з сестрами, як вони живуть у поселені під віковими дубами. Під орудою старого Немовича навчилися будувати надійне і затишне житло.

Наступав світанок. Весь рід Немовича вирішив негайно рушити в далеку дорогу.

Цілий день стягали сухі повалені буревієм колоди, до річки. Міцно кріпили, обв'язавши їх засушеними жилами з ніг лося, благо їх було більше, ніж потрібно. Поклали провізію і рушили в таку вже й не далеку дорогу, бо ж знайома дорога не буває довгою…

Через десяток днів добралися до свого прекрасного дубового гаю… Роки важких мандрівок і гіркої розлуки закінчилися для них назавжди…

А, щоб залишити пам'ять по собі і своєму роду назвали ближні річки й у рочища своїми іменами. Так і появилися назви річок — Горинні й Случі і її приток Язвінки і Рудинки, урочище де поселилися — Поляна: весь рід перебрав ім”я свого первісного вчителя — Немовича…, а найбільшу річку краю, в пам'ять про свою маму, нарекли Прип'яттю…

Автор

СЛУЧ

Язвінка

Сучасні Немовичі

Рудинка