Олексій Савчин - Первісний вчитель

Горину вділили рогатину, що підходила для дебелого мисливця з добрячою силою. Ясенове держално завтовшки в руку дорослого чоловіка, насадка довжиною у три долоні, кам”яне вістря трьох-гранне. завтовшки у два пальці. Чи на кабана, чи на бика, чи на ведмедя — на всіх згодиться. На всяк випадок був запасний спис, якого хлопець змайстрував власноручно.

Сонце підбилося до полудня. Потепліло.

І тут Горин почув Шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм'якшому від сонця болоті. Похрюкування й хекання ближче й ближче. Вузько стежкою до хлопця брело мисливське щастя, до нього сунувся ярий вепр-сікач.

Насторожився, піднатужився молодий недосвідчений мисливець. Прицілився і вдарив вепра рогатиною. І тут гадай- не гадай чому так сталося, не витримало держално рогатини. Видно хлопець вдарив у лопатку і влучив у кістку. Не так пішло лезо, не ребром по ходу звіра, а пластом. Кремінь вперся в кістку, сікач розвернувся. Коли б наконечник увійшов правильно, звір сам собі розпоров би весь бік, а так камін-ний ребристий наконечник застряг у кістці і держално лопнуло від страшенної сили, а насадку висмикнуло з рани.

Горин встиг схопити списа, але розвернути його не встиг. Сікач першого вдару завдав в ноги. Хлопець перекинувся на спину. Вепр пройшовся по тілу, риючи у ньому кривавими іклами, вириваючи ребра, мов плуг коріння з гиняної засохлої землі. Неможливо було впізнати Горина…

Збіглися одноплемінники. Моторошно було дивитися на розірване молоде тіло. Ходили довкола, оглядали, питалися у Случа, як сталася біда… Однак нічого не міг повідати брат полеглого, бо прибіг тоді, коли Горин лежав у багнюці, а від кабана залишився тільки криваваий слід.

Завмерли на мить, шоковані побаченим мисливці, віддаючи останню шану Горину…

Стрепенувся, мов від тяжкого сну і, по кров”яній стежці, яку щедро покропив кабан, Случ широкими кроками поспішив брати з убивці викуп смертю.

В сікача кривава рана горіла, серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет…, затаївся і чекав на ще одну двоногу жертву. І через якусь мить, скоріше вчув, ніж вгледів таку ненависну йому людину — Случа. Налаштувався, трохи напружився, щетина стала сторчма, звів загривок, а задні ноги підвів під черево, приготувавшись нанести цій ненависній людині смертельний удар знизу вгору, в пах…

В голові юного мисливця блискавкою промайнули уроки старого Немовича. Спрямувавши свою рогатину, Случ вдарив назустріч цій горі з м'яса і злості. Рогатина з хрускотом зайшла в звіра. Лівою рукою щосили добавив молотом поміж вуха. Закляк на мить звір, потім подався назад, щоб вирватися з під рогатини і повторити свою останню атаку. Однак Случ добре це розумів і зібравши всі свої молоді сили, не випустив конаючого сікача. Здригання й судороги струсонули могутню тушу, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров… Наситилася помстою відплати Случева душа.

Честь послала брата на поєдинок з вбивцею одноплемінника. Але не було в нього до звіра зла й зневаги, адже тварюка захищала своє життя, не вона перша напала….

Вепр — боєць від природи. Случ теж воїн. Хіба ж не боєць захистив своє місце в роду.

Останки Горина закутали в шкіри і спалили. На страві-поминках з”їли вепра-вбивцю. Нового пагорба-могили не насипали, бо не зумів ще заробити пошани нещасний юнак.

Зібрали родичі його рештки кісток й похоронили поряд з пащею — входом у печеру, щоб не вешталася душа десь по чужих непрохідних хащах лісових боліт…

Наближався вечір. Низькі чорні хмари заволокли небо. Часом накрапав дрібний дощ. Холодний вітер, що лютував весь день, стих, і повна тиша запанувала в лісі. Жоден листок, жодна гілочка не ворушилися на кронах гігантських дубів і сосен. Тільки зрідка важка крапля зривалася з верхівки дерева і з дзвоном розбивалася об нижню гілку або м’яко падала на порослу мохом землю. Внизу, між могутніми стовбурами, було майже темно, і тільки звичний погляд мисливця міг би розрізнити якусь маленьку фігурку, що нечутно пробиралася по зеленому моху серед неозорої лісової колонади.

Це був Кряк, нещасний вигнанець з рідної печери. Случ провів його, як йому було наказано, до узлісся великого лісу. Прощаючись брат передав йому останні настанови Немовича: йти тільки при світлі дня, прямуючи в бік полуденного сонця, і на ніч неодмінно забиратися на дерево — так найбезпечніше. Але кмітливий Кряк, улюбленець старого Немовича, пильно замічав все, що відбувалося навколо нього, і, як усі дикуни, умів безпомилково визначати напрям. Він анітрохи не боявся заблукати в лісі, його бентежило зовсім інше. Багато небезпек таїть ліс, а що може зробити він один, хоч би який хоробрий і спритний він не був? Навряд чи йому вдасться дістатися до одного з тих племен, до яких він прямує, щоб просити у них притулку. Він йшов в густій темряві, дивлячись в похмуру далечінь і чуйно прислухаючись до кожного шереху, кожного звуку, зрідка порушував лісову безмовність. То несподівано і голосно крикне якась птиця, влаштовуючись на нічліг, то заверещить дрібний звірок, потрапивши в пазурі хижака, то, нарешті, з шумом впаде на землю шишка з могутньою сосни. І всякий раз серце Кряка заходилося, він здригався, зупинявся і довго прислухався. Але знову в лісі наступала глибока тиша, і хлопчик знову йшов і йшов вперед. На плечах він ніс невеликий запас провізії, а в руках міцно стискав важезну сокиру з гострим кам’яним лезом. На шкіряній мотузці, що обвивала пояс, теліпалися кілька крем’яних ножів.