Олексій Савчин - Заслучанські робінзони

Ця історія трапилась задовго до того, як поліські річки обрамили високими дамбами. І тоді вони під час весіннього повноводя надовго виходили з берегів, покриваючи луги й поля безмежним морем.

Зі стрімким весіннім таненням снігів прийшла велика вода.

На околиці поліського села сусідські діти; хлопчик і дівчинка років десяти пливуть на чайці, плоскодонці, туди, далеко за село, в надії спіймати зайців, як дід Мазай…

— Прав туди, он у ті корчі, подивимось там! — командує Льошкою сусідська Маруся. А сама міцно вчепившись руками у невисокі опуклі борти, присівши навпочіпки на дні, висьорбує з чайки воду консервною банку з під халви.

Льошка, встав на ноги і показуючи на зарослі лозняка раптом підняв весло і запропонував:

— А може туди у лісок, за Случ?

Але тут, десь відірваний водою великий пеньок, вдарив у бік чайчини і капітан, втративши рівновагу, ледь не вилетів за борт… — так сильно невеличка лодка хитнулася.

— Та дивись ти! Бачиш… — збурчала дівчинка

Льошка, керував стоячи. Чайка, або як старші звали її в селі —«душогубка' хитнулася ще сильніше й трохи зачерпнула води. Малі мореходи тут же розпласталися на дні і навіть затамували подих. Нарешті лодка заспокоїлася, але в ній заплескалась вода.

— Бачиш, чого накоїв! — З докором сказала Маруся. — І треба було тобі вставати! Вичерпуй тепер!

— То ти винна! — огризнувся Льошка. — Розкомандувалась!

— Я веслував би собі спокійно, ти ж повинна була сидіти на кормі і направляти чайку — сама ж казала, що ми мореходи, а ти стернова, бо брат тобі про таке розповідав…

— А, я добре знаю, де є зайці, я літом з батьком за рікою косив трактором кукурудзу, і бачив, як їх там багато…

— Чого ти встав на весь зріст? — в'їдливо докоряла Маруся- втопитися хочеш?

Звик хвалитися коли треба і не треба! Сядь!

— Ну ладно вже… — Миролюбно запропонував хлопець. — Давай краще вичерпаємо воду. Он скільки через верх налилося…

Мореплавці нерухомо сиділи один проти одного, наче лелеки в гнізді, і поглядали то на дно човна де було пальці на чотири води, то в очі один іншому.

Борти лодки, що і без того невисоко піднімалися над водою, осіли ще більше. І ще більш небезпечним ставав тепер кожен рух відчайдушних мореплавців.

А навколо розстилалося неосяжне каламутне море. Позаду вже ледве виднілися їхні хати, від яких вони віддалялися все далі, а попереду, далеко-далеко вимальовувався ліс… Влітку там у непрохідному болоті водилися чорні журавлі, воно зараз залите водою. Воді не було кінця-краю, і на всьому цьому просторі лише подекуди то групами, то поодинці виднілися верхівки кущів і дерев.

Погода стояла тиха, тепла. Весняне сонце припікало. Дерева зазеленіли. Йшов другий паводок на Поліссі в цьому році: перший був з місяць тому, — з крижинами, заморозками. Після нього тижнів зо два трималася справжня тепла весна. Вода майже зійшла. Але потім знову почалися дощі і снігопади. Лише кілька днів тому скінчилася й ця негода. В селі, де вище, вже й приступили до оранки, і сівби, але в цій низині, за Язвінкою, на лугах морем стояла вода…

Саме в такий час й потрапили сюди наші мандрівники-однолітки, сусіди, яким разом не було й двадцять п'ять літ.

Льошка і Маруся готові були сперечатися в будь-який час і за будь-якого приводу і все ж жити не могли один без одного.

Бо ж росли разом. Обоє вчилися в одному класі, літом разом пасли оті кляті корови, разом нишпорили по всіх закутках, бо зроду цікавими були…

Вчилися обоє добре, читали багато книжок, особливо пригодницьких — Жюля Верна, Майна Ріда, Купера. Цікавили їх різні країни, "дикуни", індіанці, яких тепер, мабуть, й немає на світі. Захоплювалися різними пригодами з їхнього життя, що відбувалися років сто тому. Мріяли про пальми, джунглі, але жодного разу не бачили отієї пущі, яка починалася в декількох кілометрах за Случем. Взимку сидячі на печі,уявляли собі захоплююче, небезпечне полювання на тигрів, слонів, левів, але ні того, ні іншого не бачили, навіть за звичайної білкою, що стрибає з гілки на гілку не довелося поки що поспостерігати, бо ж телевізорів ще тоді не було.