Олексій Савчин - Заслучанські робінзони

Хоча сонце ще й світило, але вже не гріло. Довгі тіні простяглися від дерев. Зробилося прохолодно.

— Нічого не поробиш, доведеться надягати вологий одяг, — зітхнула Маруся.

— Не біда, досохне на тілі, - бадьорився Льошка.

А коли одяглися, він якось нерішуче запропонував:

— Може, підемо, пошукаємо, якийсь прихисток?

— Куди ти підеш проти ночі? — Відповіла Маруся. Навіть по знайомій дорозі ризиковано йти в такий час. Ми ж можемо проблукати цілісіньку ніч…

— Ні!. Не бійся. Ми мабуть попали на покинуте стрільбище. Пам' ятаєш, як пару років тому з-за Случа було чути автоматні черги пострілів. Та й батько мені казав, що за рікою є стрільбище, і навіть у деякі дні там забороняли траву косити… Отож завтра треба розвідати, може щось потрібне для нас тут залишилося.

Сонце зайшло. Затихло, але ще не менше години на всьому лежав сіруватий сутінок. Над безкраїм озером зі свистом пролітали качки, поспішаючи на нічліг. Вгорі почувся журавлиний крик. Ось він міцніє, стає більш виразним, — видно, журавлі спускаються на відпочинок.

Друзі лежали перекинувшись на спину, позирали на зорі. Вони так красиво сяяли!

Ласкаво перешіптувалися вершини дерев. Мандрівники милуються чудовою весняною погодою, а там вдома, все село збилося з ніг, шукаючи дітей…

— Ось до чого призводить самовілля! — сама собі сказала Маруся.

— Якби ми сказали, що йдемо плавати на чайці, люди знали б зараз, де ми, і припливли б за нами. А так, якщо навіть і знайдуть десь нашу чайку, ніхто не здогадається, яким чином вона опинилася там. — Вічно ти щось учвериш — перевернувшись на бік, дорікнула хлопця.

— Харош, нічого бурчати, — невдоволено озвався Льошка. — Ніхто тебе не змушував і в чайку я тебе силоміць не тягнув.

Льошка замовк. Нічого не виправиш. І надії на допомогу немає. Ніхто їх тут не знайде. Навіть якщо хтось і помітив їх, як вони відпливали, нікому й голову не прийде, куди вони могли подітися. Значить, доведеться самим шукати дорогу додому.

Робилося сиро, холод посилювався. Добре ще, що вітру не було.

— Давай притулимось один до одного Не бійся. Я тобі нічого не заподію, а тепліше буде — запропонував Марусі Льошка.

Час тягнувся повільно. Голод і холод заважали заснути. Доводилося перевертатися з боку на бік. Задрімали, але скоро так замерзли, що почали стукати зубами. Льошка не витримав, схопився.

— Ану, вставай! — легенько штовхнув він Марусю.

— Чого?

— Бігати будемо!

— Ти що, здурів?

— Вставай, вставай, бо замерзнемо!

— Відчепись ти зі своєю біготнею, і без неї моторошно!.. Але Льошка уже вхопив Марусю за ноги і поволік по землі. Маруся не на жарт розлютилася. Вирвалася і побігла за хлопцем. Хвилин десять кружляли вони по острову. Так розігрілись, аж пашіли…

Зігрившись друзі, лягли. Поспали трохи і знову почали ворушитися. Раптом над вухом почувся дикий, пронизливий крик. Крик моторошний і водночас жалібний, наче хтось душить дитину… Страх охопив друзів. Вони щільніші притиснулися до коріння. Крик не припинявся, недалеко в кущах чулася якась метушня. Льошка прихопивши дрючка, кинувся до кущів.

— Марусю! Швидше сюди! — Почувся його нетерплячий поклик.

Невдовзі, Льошка висунувся з кущів, несучи щось сіре й величеньке.

— На, тримай! Швидше! — Знову крикнув Льошка. Маруся вчепилася руками в мягкеньку шерсть якогось звірятка.

— Що це? — здивувавалася вона.

— Тримай, тримай міцніше! Заєць! — захекавшись, відгукнувся Льошка.

— Ой, та він кусається! — Вигукнула з мимовільним страхом дівчинка.

— Тримай, добре тримай обома руками! Тримай, а то втече! — сердито командував Льошка.

Дівчина, вперше без заперечень, підкорилася команді новоспеченого генерала.

— Справді заєць, — здивовано пробурмотіла вона, з усіх сил намагаючись утримати здобич.

Льошка стукнув зайця головою об стовбур найближчого дерева.

— Як ти дізнався, що там відбувається? — Запитала дівчина, коли вони з здобиччю повернулися на своє місце.

— Жалібний крик почув і зрозумів: невеликий звірок потрапив у біду. Возяться в кущах, значить, і ворог його не дуже сильний, якщо так довго не може справитися зі своєю здобиччю. Потім почулося ляскання крил: не інакше сова чи пугач напали на зайця, таке часто описується в пригодницьких книгах…

Завтра якось приготовимо його. Дасть бог день, дасть й харч, як кажуть в нашому селі.

Нарешті денні та нічні клопоти остаточно зморили наших робінзонів, і обоє заснули так міцно, що тепер, мабуть, їх не зміг би розбудити ні грім, ні мороз.