Олексій Савчин - Первісний вчитель

Старший мисливець встав, підійшов до дітей, схопив їх за руки і голосно крикнув: — Старійшини кажуть: вогонь помер. Халамидники повинні теж померти. На коліна! А вам, батьки, матері та діти, нехай буде їх доля уроком… Ідіть геть, поки старійшини будуть думати! — грубо кинув дітям.

Старійшини довго радилися. Нарешті Немович вийшов з печери і попрямував до дітей. Його зморшкувате обличчя було похмуре. Старий сказав: — Я придумав як добути вогонь… Плем”я потрудилось і він знову горить. Полян може повернутися в печеру. Його прощають, він ще малий.

— Тобі Кряку дароване життя. Але рід виніс такий вирок; хто хоч одного разу зрадив своєму обов’язку, той і пізніше може знову не дотриматись його. Ніхто не буде більше довіряти тобі. Ти повинен піти. Отож іди.

— Жахливо! — вигукнув менший Случ. — Мовчи — різко кинув дід — старійшини вирішили: Кряку дадуть зброю, одяг та їжу. Сьогодні ж до заходу сонця він піде звідси назавжди. Ну, забирайся!

— Діду мій! — вигукнув Кряк. — Невже я не побачу тебе більше? Ніколи не побачу? — Ніколи, сину, ніколи!.. Але не забувай моїх уроків і порад. Я зробив все, щоб з тебе вийшов спритний і відважний мисливець. Ти повинен мужньо зустріти горе. Не плач! Перенось нещастя хоробро. Чоловік не повинен плакати. Прощай і прости!..

Кряк впав на коліна і шанобливо схилився перед Немовичем. І коли він підвів голову, старого вже не було…

Плем'я ватага Немовича не шлюбилося всередині свого роду. На таку легковажність одноплемінники не погоджувались ні в якому разі. За свавільне одруження з роду виганяли, робили ізгоєм. А ізгой, то вигнанець, як викинута з гнізда пташка, як трава подорожник, хоч і корисна, їй ні від негоди, ні від спеки не сховатись, кожна нога топче.

Так повелося з самого початку у древлян. Молоді йшли і силою крали дівчат з сусідніх племен. А щоб дівчата не повтікали, щоб їх не відбили родичі, немовичани заходили далеко, по вовчому, бо ж свій вовк улітку поблизу своєї барлоги ніколи не буде брати худобину. Звідси й мабуть пішло слово “невіста”; невість, без вісті, не відає і тому подібне…

Невісток зустрічали всім родом, усі старі й малі — і подивитись цікаво, і честь треба віддати. За “шлюбним” обідом їли багато. Діти більшенькі крутилися біля вогнища. Малі — канючили лакомку реберну кісточку з зайця чи смажену ногу з якоїсь пташини…

Немовичани вміли довго обходитися і води. Мисливці, йдучи з дому на чотири, на п”ять днів, не брали з собою ні шматка, бо на полюванні не повинно бути нічого зайвого. Лінуючись відрубати “кусок” м”яса від здобиччі і спекти його, лягали спати на голу землю з порожнім животом. Зате під час ” шлюбного” обіду наїдалися досита…

Їли багато, смачно. М”ясо звірини і птиці,солодкі корені і наземні плоди. Дітей намагалися кормити ще ліпше. Бо після довгої сніжної западної зими, навесні малі діти вмирали, як осінні мухи. Перші два літа виживало дуже мало дітей. Зате ті, що залишалися були здорові мов дуби…

Після нічного морозцю на калюжках під дзвінким льодом, мов кришталь, застоялися білі бульбашки. Голі гілки покрилися ожеледицею. В крижаних прибережних намерзах ліниво текла чорна вода холодної річки. В темно-зелених сутінках на сторожі в студеній воді висіли велетні-соми та гігантські щуки, оброслі мохом, сиві од давнини.

Вранці плем'я знову спішило на полювання до болота. До осені вкрившись молодим очеретом вдвічі вищим за самого більшого мисливця, воно майже висихає. Такі місця дуже полюбляють кабани — сікачі, бо є харч-солодке коріння очерету, є й зручні укромні і затишні лігвиська. Старий Немович запримітив, що вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються назад.

Цього разу на полювання вперше, на рівні зі старшими мисливцями, пішли Горин із Случем… Вони позаймали місця за двадцять кроків один від одного в густому очереті, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить їх вепр, хоч оченята в нього маленькі, а бачить добре і чує ще краще. Хлопці з науки свого діда Немовича добре засвоїли, кого колоти рогатиною і добивати кам”яною булавою: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м'ясом. Бо ж, чим більший кабан, то грубіше сало і товще м”ясо. Чия здобич більша, тому й слава…

Горин затаївшись, спостерігав, як вітерець шурхотить сухим листям на мертвих, пустих стеблах очерету. Пурхнувши, краснобока пташка повисла на стеблі, гойдається. Внизу приморозок, нагорі тепло, а волохаті віннички кишать живим пташиним наїдком. Розумна від природи пташка, знає, як багато поживи міститься в мітлицях очерету…