Олексій Савчин - Первісний вчитель

— Сідайте … Відкрийте ваші мішки.

Хто ліг, хто сів навпочіпки на пісок. Звісно, краще місце під навісом хлопчики надали своєму старому ватагу. Кряк показав старому все, що знайшлося в мішках, і шанобливо підніс йому маленьку змійку. Бо такий ласий шматок, на його думку, повинен був дістатися найстаршому. Але старий легенько відштовхнув протягнуту руку хлопчика і сказав: — Це вам! Якщо нема смаженого м’яса, я буду жувати коріння. Я звик до цього, так робили мої батьки. Подивіться на мої зуби, — ви побачите, що мені часто доводилося їсти сире м’ясо, різні плоди і коріння. За часів моєї молодості прекрасний друг — вогонь, який всі ми повинні почитати, нерідко надовго залишав наші стоянки. Іноді цілимитижнями, а то й місяцями, ми, без вогню, тренували свої щелепи, пережовуючи сиру їжу. Отож беріться за їжу, діти. Пора! І діти з жадібністю накинулися на жалюгідне частування, яке їм роздав старий. Після цього мізерного обіду, який тільки трохи притамував почуття голоду мандрівників, старий наказав дітям відпочити.

Вони тісно притулилися одне до одного, щоб краще зігрітися, і відразу заснули важким сном. Тільки один Кряк ні на хвилину не міг зімкнути очей. Скоро з ним будуть звертатися як до дорослого, — ця думка не давала йому заснути. Він лежав нерухомо і крадькома, з глибокою любов’ю і навіть з деяким острахом спостерігав за Немовичем. Адже старий ватаг стільки перебачив на своєму віку. Ого! скільки таємничих і чудових речей знає.

Старий, повільно пережовуючи корінь, уважно, пильним і досвідченим оком оглядав один за іншим куски кременю, що лежали біля нього. Нарешті він вибрав кремінь, округлий і довгий, схожий на огірок, і, притримуючи його ногами, поставив сторч.

Кряк намагався запам’ятати кожен рух старого. Коли кремінь був міцно затиснутий в цих природних лещатах, старий узяв обома руками інший камінь, важчий, і кілька разів обережно вдарив ним по закругленій верхівці кременю. Легкі, ледь помітні тріщини павутинкою пробігли вздовж усього кременю. Потім старий акуратно приклав цей грубий молот до оббитої верхівки і навалився на нього всім своїм тілом з такою силою, що жили здулися на його чолі, при цьому він злегка повертав верхній камінь, від боків кременю відлітали довгі осколки різної ширини, схожі на довгасті півмісяці, з одного краю товсті і шорсткі, з іншого — тонкі і гострі. Вони падали і розсипалися по піску, немов пелюстки великої зів’ялої квітки. Дід передихнув трохи, потім вибрав один з найбільших осколків і почав оббивати його легкими частими ударами, надаючи йому форму наконечника для списа. Хлопці, що проснулися від цокання каміння, мимоволі скрикнули від подиву і захоплення: вони власними очима побачили, як виготовляють ножі та наконечники для списів і стріл…

Діти без перешкоди повернулися додому до настання ночі. Рідна печера, жалюгідна і димна, здалася дітям затишним житлом. Кругом піднімалися міцні кам’яні стіни, а яскравий вогонь ніжно пестив і зігрівав їх. Вогонь — найкращий друг людини: він перемагає холод, він відлякує диких звірів. Але є один ворог, проти якого безсилий навіть вогонь. Цей вічний ворог завжди підстерігає людину і несе їй погибель, варто тільки перестати з ним боротися, ім’я йому — голод.

Минуло чотири довгі дні з тих пір, як діти повернулися в печеру, а мисливці все ще не повернулися. Чи заблукали вони у лісі,? А може полювання не вдалося і вони марно нишпорять досі по лісу? Хоч-що могло трапитися… Ніхто не знав що…

Але Немович, матері, і діти звикли до таких довгих розлучень. Вони знали — мисливці спритні, сильні і зовсім не турбувалися про них. Однак запаси провізії вичерпались. Невеликий шматок протухлої корови — залишок від минулого полювання — з’їли ще в перші дні. У печері не залишалося ні шматочка м’яса, доводилося братися за свіжі шкури, відкладені для одягу. Маленькими плоскими кременями з майстерно зазубреними гострими краями жінки зіскоблили шерсть і відокремили жилки з важких шкур. Потім вони розрізали шкіри на невеликі шматки. Ці ще вкриті плямами крові шматки замочили у воді і варили їх до тих пір, поки вони не перетворилися на густу клейку масу. Кілька напівзгнилих коренів, від перемоклої землі, були з’їдені.

Горин приніс якусь огидну рибу. Це було все, що йому вдалося зловити після довгих і тяжких зусиль. Її негайно ж розділили і тут же з’їли: риба була невелика, а голодних ротів багато. Кожному дісталося по крихітному шматочку…