Олексій Савчин - Первісний вчитель

Немович, бажаючи хоч чим-небудь зайняти змучених голодом мешканців печери, вирішив роздати всім якусь роботу. Случу було доручено зібрати всі кістки і перетовкти їх на камені. Він озброївся кам’яним молотом і почав товкти чорні обсмалені кості.

Дівчата — Язвінка і Рудинка, що стійко, без скарг і стогонів перено-сили голод, отримали наказ зашити рвані хутра — запасний одяг роду. Вони так захопилися цією важкою роботою, що забули на час болісний голод. Інші діти, за порадами старого і під його наглядом, лагодили зброю, навіть із самих дрібних кременів старий навчав виготовляти наконечники для стріл…

Поляна, незважаючи на сувору погоду, послали за жолудями. Він не гірше Кряка лазив по деревах. Втім, час від часу Случ- виходив поглянути, де братик і що з ним.

День наближався до кінця, і ніхто вже не сподівався побачити сьогодні мисливців. Поступово всіма опанувало тупий, похмурий відчай. Щоб якось підбадьорити голодних мешканців печери, Немович наказав всім йти в ліс, на вершину пагорба, і, поки ще не настала ніч, пошукати якої поживи. Жінки взяли зброю, діти захопили палиці, і всі пішли. Лише Кряк залишився біля багаття. Він повинен був до самого вечора підтримувати вогонь на вогнищі і чекати повернення маленького Поляна.

Досить довго Кряк сидів навпочіпки перед вогнищем, старанно підтримуючи вогонь і займаючись ловом огидних комах, що бігали по його тілу. Раптом біля входу в печеру, всипаного дрібними каменями і черепашками, почулися легкі і швидкі кроки. Кряк повернув голову і побачив захеканого Поляна. Очі хлопчика сяяли від радості: він тягнув за хвіст великого сірого щура.

— Подивися, це я його вбив, — кричав Полян, — я сам!

Кряк, я буду мисливцем!

— Швидше, швидше! Йди за мною! Бігом! Їх ще багато там, нагорі. Мені одному їх не подолати, але якщо ми підемо всі разом, ми їх переловимо і нарешті наїмося досхочу сьогодні ввечері. Ну, йдемо! — Швидше! — вигукнув він. — В дорогу!

Принести в печеру багато їжі та ще в такий голодний день! — промайнуло в голові хлопця. Кряк схопив важку палицю і кинувся слідом за братом. Аж раптом він згадав про вогонь і зупинився в нерішучості.

— А вогонь? — вигукнув. — Дивись, він тільки що весело потріскував, а тепер вже згасає. Адже весь час в нього треба підкидати гілки. — Ну, то накидай багато, — порадив хлопчик. — Ми не довго будемо полювати. Він не встигне погаснути.

Кряк вагався. Напитися теплої крові було дуже заманливо — голод так жорстоко мучив його. Голодний хлопець стояв і роздумував. Мабуть, Полян правду каже: якщо підкинути побільше гілок, вогонь, напевно, не згасне. А вони скоро повернуться і принесуть багато їжі. …

Хлопець більше не вагався. Він підкинув трохи дров у вогонь і в два-три стрибки наздогнав Поляна. Хлопчики скоро дісталися до галявини. Це місце легко було впізнати по трьох скрючених соснах. Вони давним-давно засохли, але все ще стояли, простягаючи, немов гігантські кістляві руки, свої голі гілки. Тут, хлопчики побачили, що папороть і висока жовта трава біля коріння дерев сильно гойдаються. Це здавалося дивним, бо вітер зовсім стих. — Ось вони! — Прошепотів Полян, це вони колишуть траву. Нападемо на них! Брати кинулися вперед з піднятими палицями і в кілька стрибків опинилися серед тварин, які безшумно рухалися в траві. Хлопчики стали наносити удари направо і наліво, намагаючись перебити якомога більше звіряток. Знемагаючи від втоми, ледве ворушачи руками, брати на хвилину призупинили свою полювання. Озирнулися і прислухалися. З усіх боків до них долинав вереск, завивання. Всюди, наскільки вистачало очей, трава коливалася. Замість сотень кругом були вже десятки тисяч звірків. І тут хлопці зрозуміли, що вони потрапили в саму середину величезного полчища щурів що переселяються.

Хлопчаки надто пізно зрозуміли, як необережно вони поступили… Кинувшись стрімголов у зграю переселяються щурів. З усіх боків їх оточували незліченні полчища гризунів. Даремно брати знову взялися за зброю: на зміну вбитим щурам негайно з’являлися десять свіжих. Задні ряди напирали на передні, і вся маса продовжувала нестися вперед, немов жива і грізна лавина. Ще трохи — і вони нападуть. Брати з переляку кинулися бігти. А звірята рухалися суцільним потоком, ноги хлопчиків ковзали по маленьких тілах. Хлопці зупинилися. Впасти — це померти, і померти страшною смертю. Тисячі щурів накинуться на них, задушать і розірвуть їх — переконані були діти. І в цю хвилину Крек глянув на мертві сосни, поблизу яких вони стояли. Вмить ока маленькі мисливці, видряпалися по стовбуру. Вмостилися на самих високих сучках і, все ще тремтячи від страху, озирнулися навколо. Далеко-далеко, куди тільки досягав погляд, земля сховалася під суцільним покривом сірих щурів…