Олексій Савчин - Первісний вчитель

За ним йшов Случ. Якби в той час, коли жив Случ, людина вже приручила собаку, про нього неодмінно сказали б: “У нього собачий слух і нюх”. Хлопець по запаху дізнавався, де в густому чагарнику дозріли плоди, де показалися з-під землі молоді гриби, з закритими очима розпізнавав він дерева по шелесту їхніх листочків. Дід подав знак, і всі рушили в путь. Горин та Случ гордо ступали попереду, а за ними серйозно і мовчки йшли всі інші. Ці маленькі супутники старого, несли на спині кошики, грубо сплетені з вузьких смужок деревної кори, одні тримали в руках коротку палицю з важкою головкою, інші — спис з кам’яним наконечником, а треті — щось на зразок кам’яного молота. Вони йшли тихо, ступали легко і нечутно. Недарма старійшини постійно твердили дітям, що їм треба звикнути рухатися безшумно і обережно, щоб на полюванні в лісі не злякати дичини і не потрапити в пазурі диким звірам або не потрапити в засідку злим і підступним людям з сусідніх племен. А, матері підійшли до виходу з печери і з посмішкою дивилися вслід зграйці своїх дітей. Тут же стояли дві дівчинки, стрункі і високі, — Язвінка і Рудинка. Вони з заздрістю дивилися вслід хлопчикам. Тільки один, найменший представник первісного людства залишився в димній печері, він стояв на колінах біля вогнища, де посеред величезної купи попелу і тліючого вугілля слабо потріскував вогник. Це був молодший хлопчик — Полян. Йому було сумно, час від часу він тихо зітхав: страшенно хотілося піти зі старшими. Але він стримував сльози і мужньо виконував свій обов’язок бо ж сьогодні його черга підтримувати вогонь від зорі до ночі. Маленький Полян пишався цим. Він знав, що вогонь — найбільша коштовність в печері, якщо вогонь погасне, його чекає страшне покарання. Тому, ледве хлопчина помічав, що полум’я блякне і загрожує згаснути, він починав швидко підкидати в багаття гілки смолистого дерева, щоб знову воскресити вогонь. Скоро він і думати перестав про те, що роблять тепер його брати. Інші турботи пригнічували маленького первісного полісянина: він був голодний, а йому ледве минуло шість років … Він думав про те, що, якщо старші та батько повернуться сьогодні ввечері з лісу з порожніми руками, то він отримає на вечерю всього-на-всього два-три жалюгідних коржі з папороті, підсмажених на “жаринах”.

Після багатоденних дощів річка клекотіла і ревіла мов величезне хиже чудовисько. Вода ледь вміщалася в берегах… Вервечка хлопців на чолі з дідом добралася до старого дубового гаю. Могутні дуби. Глянеш угору, і здається, що коряве гілля пнеться до самого неба. Немович веде хлопців не навпростець, а краєм галявини, понад самою річкою. На вологій землі, біля самої води старий наткнувся на чорну товсту болотну гадюку, що мабуть полювала на жабенят. Зламати їй спину старий міг вмить, але Немович поволі-поволі відвів руку, якою ледь не торкнувся, готової вжалити, зміїної голівки. Тихенько примовляв, але так, щоб чули хлопці: “Якщо ти не злякаєшся, злякаються тебе” … Присвистуючи, старий дивився в холодні очка. Потім тихенько прошептав до змії, що не хоче їй зла, і з родом її нічого не ділить. Свистячий шепіт заспокоїв змію. Вона відвела голову вбік і, переливаючись зубчастим ряботинням товстої спини, поплазувала у вербові зарості. А хлопці від подиву і страху, роззявивши свої роти, дивилися їй в слід…

Ще довго подорожні йшли на холодному вітру. Дід всю дорогу пошепки і знаками пояснював їм, як розпізнавати їстівні водяні рослини що росли по березі. У зимовий час, коли немає м’яса, їх м’ясистим корінням можна з гріхом навпіл набити голодний шлунок. Він говорив про таке смачне, а його маленьких подорожніх млоїло бажання крадькома зірвати і проковтнути дикі ягоди і плоди, які якимось дивом вціліли під багатоденними холодними дощами. Але їсти поодинці суворо заборонялося. Все, що знаходили, мусили приносити в печеру. Діти звикли, що тільки в печері, після огляду старшими, пожива ділилася між усіма. Тому вони пересилували спокусу голоду і опускали в мішки все, що збирали по дорозі. Змійку знайшов Кряк. Вона спала під каменем, який він повернув. У Кряка була звичка: куди б він не йшов, перевертати по дорозі всі камені, які були йому під силу.

Але якщо нашій компанії траплялося по дорозі мало їстівного, то великі шматки кременю в безлічі валялися по схилах пагорбів. Коші хлопчаків сильно поважчали. Найменші йшли, зігнувшись під цією ношею. І все-таки вони з усіх сил намагалися приховати свою втому. Діти знали, що старші звикли мовчки переносити страждання і сміятимуться над їх скаргами.

Читать дальше