Олексій Савчин - Первісний вчитель

— Давайте плавати разом. Як багато у нас місця! — вигукував Кряк.

— Случ! — крикнув Полян, — Підпливай до нас, зчіплюйся і будемо плавати разом…

Хлопчики стали плавати втрьох, сяк-так кермуючи підібраними у воді палицями. Немович окликнув їх і наказав підпливти до берега. Коли брати наблизилися до берега, старий зійшов у воду і оглянув їхню конструкцію. Потім він велів дітям наламати вербової лози і допомогти спустити на воду ще кілька стовбурів. Затим, обрубавши ті гілки що мішали, зблизив колоди щільніше одну до другої і туго перев'язав гнучкими прутиками прибережної лози. Хлопчики негайно взялися йому допомагати, і скоро незграбний, але зате дуже міцний настил був готовий. Він відмінно витримував вагу старого і його племені. Немович, аж сяяв від своєї дотепності… Через кілька днів старий ватаг оголосив дітям, що вони відпливають.

— Вже потепліло…, наступило літо. Тож, плисти по річці легше і спокійніше, ніж мандрувати пішки. Рушаємо в дорогу наступного дня — скомандував старий. Мисливці зрізали і підсушили над багаттям кілька довгих і міцних жердин, які повинні були служити для кермування плотом. Колоди застелили зв’язками очерету, перенесли на нього весь запас провізії й свої убогі пожитки. Немович урочисто зійшов на перший у світі людський самоплав і наказав хлопцям випровадити вплав свій винахід з прибережних очеретів на чисту воду. Хлопчики не без хвилювання корилися цьому наказу, і скоро пліт, тихо погойдуючись, поплив за течією річки…

Дуже скоро всі зрозуміли: плисти значно легше, ніж йти, і все ж повільне плавання на незграбному самоплаві стомлювало наших мандрівників. День і ніч проводили хлопчики по черзі з жердинами в руках, то відштовхуючи що пливли назустріч корчі, то спритно причалюючи до берега, щоб уникнути небезпечної зустрічі з величезними водяним тварюками, то знімаючи пліт з мілини і скеровуючи його на середину річки. Дні подорожі відмічали зломаними вітками, складаючі їх, на найвищій колоді. Коли назбиралося стільки палочок, скільки пальців на двох руках, обігнувши черговий крутий поворот, хоробрі плавці побачили вдалині широченну рівнину, оточену височенними могутніми дубами. Річка, за словами далекозорого Случа губилася між ними. — Тут, у цьому благодатному краї ми зупинимось, під цими дубами можна жити спокійно- сказав Немович — крім птахів, змій і пожеж, тут нема чого боятися. Хлопці кивнули головами, погодилися, що тут жити було набагато приємніше, ніж у печері. Але до їх радості домішувалася суттєва частка печалі. Їм бракувало матері Прип”яті і сестер — Язвінки й Рудинки. Як би добре було, уявляли вони, якби би піддубами їх виглядали такі знайомі і рідні фігури. Щож вони роблять тепер? Чи не забули вони свого діда і братів?

Пройшло багато днів і ночей. Плем'я обжилося. Під затишними кронами, в дуплах коріння величезних дерев обладнали собі окремі житла. З тих пір наші мисливці залишили противну печеру. І вже, ні грізний рев тварин, ні крики нічних птахів не переривали їх сну. Тихий шелест могутніх дубів, здавалося, заколисував їх…

Якось смакуючи великими м’ясистими Кряк помітив, скоріше з подивом, ніж з переляком, неподалік їхнього від вогнища двох звірків, з гострими трохи опалими вухами і довгим хвостом. Тваринки сиділи неподалік від людей і жадібно дивилися на м’ясо, здавалося, готові були кинутися до людей, але ніхто не звертав на них уваги. Така нахабність здивувала хлопчину. Він устав, мовчки схопив свою дубову рогатину і зібрався хоробро напасти на звірків. Але ватаг зробив йому знак покласти зброю і знову взятися за їжу. А сам тут же кинув кілька кісток тваринкам, і ті жадібно накинулись на цю мізерну подачку. Мабуть, їх мучив голод, бо ж звірята не злякалися, а підійшли ближче і взялися гризти кинуті напризволяще використані хлопцями. Так тривало кілька днів поспіль. Після цього звірки вже не відходили від табору наших мисливців.

— Тварини, — пояснив Немович, — зрозуміли, що їх не вб’ють, що біля людей можна поласувати кісткою, і залишаться жити з нами, у племені…