Ірен Роздобудько - Арсен

— Ну, що ти там копирсаєшся? — гукнула Айрес, яка йшла попереду.

Я обережно поклав шматочки воску до носовичка.

Показав дівчині:

— Бачиш?

— Що це?

— Віск! Тобто ті вогні, які я бачив, — звичайні свічки, які продаються в кожній крамниці!

— Ну то й що? — здивувалася Айрес.

— А те, що ті привиди, певно, купують свічки в нашому «сільпо»! — посміхнувся я, радіючи своєму відкриттю.

— Справді, віск… — розгублено підтвердила Айрес, розглядаючи застиглі краплі.

Я заховав знахідку в кишеню.

Що б тепер зробив Шерлок Холмс? Він би порівняв ці застиглі краплі воску з тими свічками, які продаються в магазині. А ще краще — зі свічками, які є в господарстві кожної хати! Але… ох, скільки ж хат мені доведеться обійти! Хоча у мене є одна «підказка» — віск був червоного кольору. А червоні свічки — то вже хоч якась відмінність від інших! Поки я гтак міркував, ми дійшли до великої галявини.

— Прийшли… — сказала Айрес. — Ось тут був маєток Макара.

Я оглядівся.

Дивне було відчуття, скажу я вам…

Ми стояли посеред нерівної, ніби виораної божевільним плугатарем галявини, порослої високою травою. По всьому периметру валялися камінні брили. Під лісом стирчали два кривих і почорнілих «зубці» колишньої огорожі. І більше нічого, що вказувало б на існування оселі мого предка. Звісно, минуло майже два сторіччя.

Айрес посміхнулася до мене й мовила:

— Ось ти і вдома…

— Ось ти і вдома… — сказав Ярема, заводячи майже непритомну Нійолє до хати батьків. — Тут тебе ніхто не образить. А всі разом ми дочекаємося Арсена!

…Як ви вже здогадалися, настав вечір — і ми з Нійолє знову повели діда до веранди, щоб послухати продовження історії. Перед тим ми переказали дідові те, що вдень почули від бабусі Ліди. Як Арсен повернувся на хутір на автомобілі з молодою білявою дружиною. Як його забрали до війська. І як Ярема запросив жінку до батьківського хутора.

І дід продовжив історію так.

Макар і Марія зраділи поверненню Нійолє.

Тим паче, що настали такі небезпечні, тривожні часи — війна. Потім — революція. І знову війна, громадянська. Цілих шість років про Арсена не було ані чутки! Марія і Нійолє щодня ходили до церкви, ставили свічки за його здоров’я. А чоловіки, Макар і Ярема, пошепки говорили про те, що, мабуть, уже немає бідного Арсена на світі.

Усе тяжчим ставало життя на хуторі. Прийшли нові часи, нова влада, яка хотіла знищити всіх панів, а разом із ними й заможних селян. Тому довелося Макару віддати до комуни корів і коней. Лишилися на подвір’ї самі кури, та й тих поволі викрадали то лисиці, то тхорі, а то й люди.

Занедбалась і велика хата. Вже не було у Макара сил, щоб побудувати нову. Часто на подвір’я навідувалося сільське начальство — забирало все, що бачило.

Від туги за сином тяжко захворіла Марія. Цілу зиму пролежала вона в ліжку а коли настала весна, зібрала коло себе всю родину і сказала таке:

— Певно, настав мені час залишити вас. І тому послухайте моєї поради. Не хотіла я говорити про сумне, але скажу. Мабуть, Макаре, не дочекаємося ми нашого дорогого синочка. Певно, загинув він на війні. І скоро я зустрінуся з ним на небі. Переповім, як вам тут живеться. А щоб жилося вам добре, треба зробити так… Нехай Ярема одружиться з Нійолє. І родину збережете, і дівчинку нашу врятуєте від лиха, бо чужа вона тут. Пропаде…

Очі Нійолє налилися гіркими сльозами. Був у розпачі і Ярема. Але не стали вони заперечувати матері, а слухали далі.

— А потім раджу я вам, мої рідні, тікати з цих місць. Добре нам тут жилося, але відчуваю, що вже так, як було, не буде…

— Не хвилюйся, люба, — намагався заспокоїти дружину Макар. — Якось буде. І куди ж нам тікати з рідних місць?

Марія прошепотіла:

— Їдьте в інші краї… Кажуть люди, що на тому кінці світу життя краще…

Сумно посміхнувся Макар:

— Немає у нас зараз таких статків, щоб кудись їхати.

Тоді Марія сказала зовсім тихо:

— Подбала я про це…

Перезирнулися рідні, думаючи, що мати марить. Але вона не марила і розповіла, що багато років тому, коли її батько, пан Островершенко, від'їжджав до Франції, він потайки від своєї дружини зустрівся з донькою. І щоб якось залагодити свою провину за те, що вигнав доньку з маєтку, дав їй глечик, наповнений золотими монетами. І попросив пробачення. Але взяв клятву з Марії, що використає вона те золото лише за однієї умови…

— Що ж це за умова? — запитав Макар.