Ірен Роздобудько - Арсен

Була вона, мов екзотична пташка, не схожа на жодну дівчину чи молодицю з нашої околиці. Адже всі тутешні жінки й дівчата були чорнокосі й чорнобриві, з великими карими очима, з яскравим рум’янцем на щоках. Усі повновиді, міцні й дужі. А ця нагадувала тендітного нічного метелика. Усе в ній було світлим і блідим. Довгі біляві коси, порцелянове обличчя, світлі брови і прозорі блакитні очі. Вона, здавалося, була зліплена зі снігу.

Глянули на неї Макар з Марією і перезирнулися. Мовляв, не таку дружину вони хотіли для сина. Але все ж благословили молодят.

А щоб краще їм жилося, купив їм Макар велику хату в селі — ближче до людей, до розваг.

І почали вони жити-поживати. Але недовго тривало те щастя!

Першого ж дня, коли Нійолє наважилася піти до церкви, за нею сунув цілий натовп цікавих. Чоловіки милувалися її нетутешньою красою, заздрили Арсенові, позираючи на своїх дружин. І жартували, що й самі не проти поїхати «за три моря», щоб знайти собі таких красунь.

Звісно, всі жінки села одразу ж зненавиділи тендітну білявку. Спершу боялися говорити про це вголос, лише пліткували про неї по кутках. Розпускали чутки, що вона — відьма, що спокушає і зводить зі світу людей, а ще ходить по ночах у стайні і псує худобу, як це роблять справжні відьми. І від того у корів пропадає молоко.

Арсен нічого не помічав, був щасливим. Робив усе, щоб Нійолє почувалася добре. Він знову взявся за торгівлю. Почав їздити на ярмарки. І, бувало, на кілька днів Нійолє лишалася сама на господарстві.

Саме в такий день її й вирішили провчити місцеві молодиці, яким набридло слухати від чоловіків захоплення нетутешньою красою чужинки.

Щойно Нійолє вийшла за поріг, як вони накинулися на неї й обмастили обличчя і коси попелом, а потім ще й закидали глиною.

Брудна і перелякана повернулася молода жінка до своєї хати. І відмовлялася виходити на вулицю! Як не умовляв її Арсен, як не захищав, але далі подвір'я Нійолє не ходила.

— Не бійся, люба! — умовляв її Арсен. — Я покараю кожного, хто наважиться тебе образити!

Але Нійолє лише плакала й казала, що ніколи ноги її не буде на вулицях цього села, де мешкають такі жорстокі люди!

— Не зарікайся, кохана, — намагався розвеселити її Арсен. — Настануть часи, коли ти ходитимеш тут, мов королева! І всі вклонятимуться тобі!

Він привозив коханій дружині найкращі сукні, найдорожчі коштовності, найсолодші тістечка і найцікавіші книжки. І не було у неї потреби виходити за межі обійстя. Тому почувалася вона щасливою і захищеною.

Аж доки не розпочалася Перша світова війна.

І тоді в родині постав вибір — кому на неї йти. Старший брат Ярема від народження був хворобливим. Тому до війська пішов Арсен.

Гірко плакала Нійолє.

Довго бігла по дорозі за військом.

Аж доки не наздогнав її Ярема. Підхопив на руки, майже непритомну.

І запропонував перейти жити до батьків на хутір.

— Ну ось, готові вам вареники! — перервала свою розповідь бабця Ліда.

Я навіть не помітив, як і коли вона їх устигла зробити — так захопився розповіддю.

А між тим перед нами на столі вже стояла величезна миска з варениками. Крізь тоненьке тісто просвічувалися червоні горбики вишень.

Ми з Нійолє накинулися на них, мов навіжені. Червоний солодкий сік так і чвиркав на наші носи і щоки.

— А ти не запізнишся до свого стада? — запитала мене бабуся за обідом.

І я одразу спохмурнів, згадавши те, що сталося біля коралю.

— Ця робота не для мене, — відповів я. — Краще попрошу діда, щоб нарадив мені іншу. Не можу ж я сидіти у вас на шиї!

— Синку, — лагідно сказала бабуся. — Ти б краще відпочивав. Нам з тобою лише радість. Набирайся сил, відсипайся, їж фрукти. Ти ж у своїх рідних!

— Ага, — підтвердила Нійолє. — І ми всі будемо за тобою доглядати.

— Цього ще не вистачало! — огризнувся я. — Краще скажіть, що я можу зробити?

— Ну, якщо ти такий упертий, буду тебе завантажувати дорученнями! — сказала бабуся. — Ось перше: сходи-но в БРТ до тітки Софії і віднеси ось це…

Бабуся наклала вареників у полумисок і додала:

— Мені вже не так легко туди дістатися. Та й час полоти буряки. А як повернешся, допоможеш на городі. Ось і буде тобі робота! Згоден?

Я, правду кажучи, був спантеличений: куди вона мене посилає? І запитав:

— А що таке БРТ? І де воно?

— Не воно, а він, — пояснила бабуся. — БРТ — це Будинок Родинного Типу. Але ми вже звикли називати його БРТ. Це там, унизу, ближче до лісу. Номер 17.

— Там, де живе Айрес? — уточнив я.