Ірен Роздобудько - Арсен

— Ага, — сказала Нійолє і почала загинати пальці. — І Айрес, і Мишко, і Стасик, і Ліза, і Віка, і Артур, і Євген. А ще — Яків Степанович, Софія Михайлівна і кіт Пірат.

Пальці на обох руках закінчилися, а вона все продовжувала називати на імена всю живність, яка, певно, водилася в тому БРТ.

Я зрозумів, що йти доведеться у велике господарство. І охоче взяв клунок з варениками. А ще бабуся дала мені трилітровий слоїк меду.

Відверто кажучи, я був страшенно радий, що у мене з’явився привід побачити Айрес.

Мала дзиґа Нійолє, звісно, ув'язалася зі мною. Але цього разу я нічого не сказав — нехай собі…

Зійшовши вниз, я одразу помітив доволі веселеньке обійстя. Навіть здивувався, що раніше не звертав на нього уваги. Певно, ходив не тими стежками.

Паркан було розмальовано різними фарбами — зеленою, жовтою, синьою, червоною. Причому якась частина була пофарбована рівно і охайно. А якась — так, ніби її квацяли хвостом мавпи.

— Оце ми з Лізою фарбували, — сказала Нійолє, вказуючи на жовту частину паркану — саме ту, що… «хвостом мавпи». — Правда ж, гарно?

Щоб не сперечатись, я кивнув.

— А ось там малювали Айрес із Мишком. А синім — Віка і Артур. Бачиш, вони навіть траву пофарбували?

Справді, вся трава під синьою частиною паркану теж була синьою.

За цим калейдоскопічним парканом виднівся будинок. Був він дивної конструкції — до одноповерхової звичайної хати приліпився досить охайний двоповерховий котедж із дерев'яними сходами, що вели нагору. Рами на вікнах теж було розфарбовано, а стіни — вкриті малюнками. Судячи з них, я зрозумів, що до тих малюнків теж приклали руки всі дітлахи по черзі. Були тут і літаки, і пароплави, і зайці, і ляльки, і квіти. А на розі хати — з обох боків — вабила око старанно вимальована єгипетська піраміда. На її верхівці чомусь «росла» зелена ялинка.

А на досить великому і гарно впорядкованому обійсті була купа цікавих речей. Посеред городу стояв дерев'яний лелека на довгій ніжці. З пеньків, що стирчали на місці спиляних дерев, вирізьблено жабок. Серед віття вишневих і абрикосових дерев «літали» зроблені з розфарбованих пластикових пляшок бджоли. А з густої трави стирчали яскраві капелюхи гігантських мухоморів. Я навіть не одразу здогадався, що це були звичайні перевернуті старі тазики!

На подвір'ї кипіла робота. Повновида жінка в пістрявому сарафані розвішувала в садку білизну, дістаючи її з неймовірного за розміром плетеного кошика. їй допомагали хлопчик років восьми і дівчинка, ровесниця Нійолє. Причому хлопчик був чорношкірий!

— Це Мишко, — помітивши моє здивування, пояснила Нійолє. — Африканець!

Я вже нічому не дивувався. Африканець — то африканець…

Отже, дівчинка і хлопчик допомагали розвішувати білизну. Інша парочка — білявий хлопчина і дівчинка — поливала город із довгого зеленого шланга, вириваючи його одне в одного з рук і створюючи довкола себе фонтан бризок. Причому ця дівчинка була точною копією тієї, що розвішувала білизну.

— Ага, — помітивши мій здивований погляд, підтвердила Нійолє, киваючи на обох дівчаток. — Ліза і Віка — близнючки. А той хлопець — Стасик. Ще є два старших брати — Артур і Євген. Артур тепер служить у війську. А Євген працює на комбайні. У нього вже своя родина.

Я кивнув. Але мій погляд був прикутий до іншого кінця двору. Туди, де був гараж. Там стояв мопед Айрес. Отже, вона теж була вдома.

Щойно я про це подумав, як побачив її. Дівчина сиділа під колесом свого «дирчика» і щось там прикручувала гайковим ключем. Обличчя її було замурзане мастилом, на руках — рукавиці, волосся підібране під бандану.

Класна дівчина! Уявив у такій ситуації нашу відмінницю Олю Курочкіну і голосно засміявся. Усі, ХТО був у дворі, водночас повернули голови.

— До нас гості! — радісно мовила жінка, витираючи вологі руки об фартух. — Проходьте, проходьте! Нійолє ми знаємо, а ти хто ж такий? — звернулася вона до мене.

— Це мій старший брат! — з гордістю заторохкотіла Нійолє. — Він приїхав з Парижа — там він служив мушкетером, а сюди приїхав, щоб купити маєток у Барбідонії!

— Ну, якщо з Парижа, нехай заходить! — весело промовила жінка. — У нас хоч і не Париж, але теж непогано. Мене звуть Софія Михайлівна. А це…

Вона не встигла договорити, як дітлахи почали наввипередки вигукувати свої імена:

— Мишко!

— Ліза…

— Стас!

— Віка!

— Я — Арсен. Онук Іванюків. І я зовсім не з Парижа, — сказав я, суворо глянувши на вигадницю. — Я з Києва. Приніс вам вареники і мед від бабусі.