Ірен Роздобудько - Арсен

— Ось який ти став… — сказав тато. — Зовсім дорослий…

Довкола нас стрибала Нійолє.

Тато розпитував, як ми живемо, як почувається Юля, які оцінки маю в школі і ким хочу бути.

А потім сказав:

— Добре, що ти сюди приїхав. Це по-дорослому. Давай-но налагоджувати стосунки — ти ж мій син! І завжди будеш ним!

— Авжеж! — солідно кивнув я.

Правду кажучи, моя образа на нього давно розтанула. Гадаю, через те, що я просто виріс і порозумнішав. Життя є життя. Невідомо, які сюрпризи воно підсуне мені.

Сумно стало тоді, коли мала Нійолє зібрала свої речі в дорогу. Перед тим, як сісти до батькового авта, вона стрибнула на мене, обвила мою шию руками і прошепотіла: «Ти справжній барбідонець!»

Але я почув у словах сестри те, що вона хотіла сказати: «Ти справжній брат!». Я пообіцяв, що наступного літа ми неодмінно зустрінемося тут же, в бабусі з дідусем. Сказав, що вона чудова сестра.

І це було ще одним важливим здобутком моєї літньої мандрівки!

Потім таке довге літо стрімко покотилося до завершення. Невдовзі настав день від’їзду. І був він сумним.

А я не хочу писати про сумне.

Тому закінчу так: мені є про що написати в наступному щоденнику.

Це буде зовсім інша історія.

От і все, що я б хотів додати в цьому «P.S.», тобто в «післямові»…

Хоча, відверто кажучи, я трошки лукавлю.

Ще хотів би додати про Айрес.

У день мого від’їзду вона приїхала до нашого обійстя на своєму уславленому «дирчику» і запропонувала довезти мене до автостанції.

Я попрощався з рідними, накинув наплічника і сів у сідло.

Все було так, як і в перший день нашого знайомства. Ми мчали звивистою стежкою поміж уже стиглих, схилених голівками донизу соняшників.

І в мене від шаленої швидкості знову цокотіли зуби. Лише цього разу я хотів, щоб дорога ніколи не закінчувалася. Нехай собі цокотять!

Я тримав Айрес за плечі. І з хвилюванням думав, що скажу їй на прощання.

Думав майже так, як тоді, коли писав їй записку.

Скажу так: «Айрес, ти справжній друг…».

Ні! Це надто офіційно.

Краще так: «Айрес, а коли ми знову побачимося?…».

Це теж не дуже підходило — надто солодкаво.

Може, краще сказати так, як є? Що я закохався, що хочу запросити її до себе в гості, що писатиму їй листи і телефонуватиму?

Знову не те! Щось подібне їй мало не щодня пропонував Федір. Мабуть, їй уже набридло це чути і вона, певно, просто розсміється…

Ми домчали до станції за півгодини.

Автобус уже стояв, чекаючи на мене.

— Якщо ти поїдеш до того свого Буенос-Айреса, — буркнув я, — хто ж тоді буде тут зберігати леґенди? Може, залишишся?

Айрес розсміялася і сіла на свій «дирчик». Помахала мені рукою і коротко сказала:

— Побачимо…

Іншого я від неї й не чекав.