Одне слово, Василь Петрович був задоволений моєю роботою. А я, зрештою, заробив собі на мобілку, як і мріяв.
По-друге, після мого розслідування батько родини БРТ, Яків Степанович, усе ж домігся того, щоб у клубі виділили для музею історії села кілька кімнат.
Ми з Айрес і всіма дітьми почали облаштовувати його. Працювали над цим весь липень.
Зі старої світлини, знайденої в коробці з-під сигар, Яків Степанович зробив у місті велике фотографічне полотно — майже на всю стіну. І пара моїх предків — Арсен і Нійолє — постала перед глядачами майже на повний зріст! Вони ніби зустрічали відвідувачів на вході!
А ще Яків Степанович запросив художника, який розмальовував місцеву церкву, і той зробив на побілених нами стінах дивовижні фрески. На них, мов на коміксах, була зображена історія нашого роду і всього села.
Суворий граф Островешенко на коні…
Маленький Макар доїть корів…
Перша зустріч Марії і Макара біля багаття…
Далі йшли сцени з життя Арсена і Нійолє.
Особливо мені подобалася картина, на якій Арсен виймає з автомобіля загорнуту в хутро Нійолє, а за ними спостерігає чорна постать — Ярема… Одне слово, ці фрески на стінах виявилися такими цікавими, що до нашого села почали з’їжджатися туристи і фотографували їх.
А одного разу з Києва приїхав відомий фотохудожник. Він зібрав усіх мешканців села і зробив велетенський — гігантський! — знімок. На всю стіну!
На ньому було видно всіх — і старих, і малих. Дід Микита навіть привів і поставив на передньому плані козу Зоряну Петрівну. Наказав їй лежати, і вона покірно вляглася біля наших ніг.
Жінки тоді гарно вбралися, у все старовинне — вишиванки, намиста, яскраві хустки. Чоловіки теж мали нагоду поодягати краватки і костюми. Все село зійшлося! І кожного було добре видно. Фотограф довго керував зйомкою у великий мегафон. Люди сміялися, рухалися і перегукувалися — виявилося, що вони давно так весело не спілкувалися поміж собою. А коли пролунала команда: «Увага, знімаю!» — всі завмерли, мов у грі. Запала тиша.
Було чутно, як фотограф натиснув на кнопку Мить зупинилася!
Так само, як колись — давно-давно! — зупинилася вона, фіксуючи моїх молодих предків. А я вирішив, що наступного разу почну заробляти на фотоапарат! І, можливо, стану фотографом…
Цей великий знімок ми теж повісили в кімнаті музею.
…Одне слово, літо тривало.
І тривало так, як я того хотів — у справах і подвигах.
Не забував я і Чорного. Він виріс, перетворився на чудового біссеро і завжди впізнавав мене. Щодня я заходив до коралю і підгодовував його, розмовляв з ним. І мені здавалося, що він мене розуміє.
Ще кілька разів ми побилися з Федором. Так, заради спорту. Бо я більше не мав на нього образи. Навпаки: це він був страшенно розгублений з того, що батько доручив займатися кіньми мені, а не йому. Проте я дозволив Федору приходити на конеферму і «пускати коней колом». Цей дивак навіть хотів мені за це платити! Я лише розсміявся.
Не все ж можна міряти грошима!
А ще — наприкінці липня по мене приїхала Юля…
Уявіть собі: вона мене не впізнала! Зайшла на подвір'я і заклякла. Потім розгублено сплеснула руками:
— Арсене, невже це ти?…
Ну звісно ж: вона звикла бачити мене за комп’ютером, з блідою шкірою і охайною зачіскою. Таким собі домашнім хлопчиськом, якому треба щоранку готувати яєчню. А тепер я стояв перед нею чорний від засмаги, з доволі непогано накачаними м'язами і вигорілим до білизни волоссям. В руках у мене тоді був велетенський дідів ніж, яким я рубав кукурудзяні стебла. Юля мало не знепритомніла!
Її радо зустріли і дідусь, і бабця, і Нійолє. Коли Юлю напоїли чаєм і нагодували варениками, вона сказала, що приїхала по мене. Адже настав час їхати на море. Так, як вона мені обіцяла. Але яке море! Я навіть чути про це не хотів. У мене була купа цікавої і невідкладної роботи.
Я повів її до музею, до кінної ферми, до коралю з Чорним, до БРТ.
Від усього цього Юля була в захваті.
— Мабуть, хочеш залишитися? — запитала вона.
Я кивнув.
І вона, як завжди, зрозуміла мене. Поїхала сама. А я подумав, що цього літа з нею теж має статися диво. Ми ж — одна родина!
Трапилося ще чимало цікавенького, про що можна було б написати. Але одна подія схвилювала найбільше: в серпні по Нійолє приїхав мій тато.
Я давно не бачив його — лише отримував листи і фотографії по мейлу.
Зустріч була хвилюючою. Ми немов помінялися ролями — тато був як збентежений хлопець, а я намагався грати спокійного, розсудливого і дорослого. Ми потисли одне одному руку.
Читать дальше