Ірен Роздобудько - Арсен

— Який танець? — знову не зрозумів я, про що йдеться.

— «Танець смерті»! Так в Іспанії називали кориду! Для справжнього тореро немає більшої честі, ніж загинути в бою.

— Ну й перспектива… — з сумнівом знизав плечима я. — І ти теж цього хочеш?

— Авжеж! — підтвердив Федір. — А знаєш, як було з Іслеро і Манолете? Лише уяви: вони — і бик, і тореро — загнули одночасно, коли Манолете всадив кинджал під правий ріг, а Іслеро пронизав його лівим. Вони на мить стали єдиним цілим! І вся Іспанія пишалася ними.

— Чим же тут пишатися? — знизав плечима я.

— Красою фіналу!!! — впевнено сказав Федір. — Усі на трибунах підвелися й аплодували непереможеним бійцям!

— Маячня. Як на мене, це все жахливо.

— Для таких як ти, — відказав хлопець. — А для справжніх тореро — це честь.

— А звідки ти знаєш? — хитро примружим око я.

— Знаю!

— Звідки? — не вгавав я.

Федір насупився, помовчав, певно, міркуючи, чи варто продовжувати розмову. І все ж продовжив таємничим голосом:

— Мій прадід — іспанець.

— Не може бути! — вигукнув я, думаючи про те, що натрапив на ще одного фантазера на кшталт моєї зведеної сестри. Тільки та вигадала Барбідонію, а цей — іспанського предка. А ще ж є Айрес, яка вважає себе донькою аргентинців. Село якихось невгамовних фантазерів!

— Може, — спокійно пояснив Федір. — Під час Другої світової війни мого прадіда привезли на виховання сюди. Він тут так і залишився. І багато чого розповідав.

— Не брешеш? — підозріло запитав я.

— Зуб даю! — сказав Федір.

І розповів дивовижну історію, від якої у мене щелепа відвисла: ось де справжнє життя, пригоди, небезпека!

— Мої предки з давніх часів займалися розведенням бойових биків для кориди. Це була особлива порода, яку називали «кельтська».

— А чим вона така особлива?

— А тим, що в їхніх жилах текла кров прадавніх биків, які водилися ще до нашої ери. Цінувалися такі бики на вагу золота. Тому що у них був особливий характер!

— Хіба у биків буває характер? — засумнівався я.

— Ще який! Ці «кельтські» бички вирізнялися особливим благородством, хитрістю і відчайдушністю. Вони були мов справжні воїни. Мої предки вирощували і торгували такими биками по усіх світах. Останнім з родини цим займався батько мого прадіда. Аж доки не розпочалася війна. І тоді родина розпалася. Але до того вони всі жили в іспанській провінції під містом Толедо і тримали величезні коралі.

— Що тримали? Коралі — це ж намисто! — не зрозумів я.

— Це у нас — намисто! А в Іспанії так називалися спеціальні загони для тварин. Там жили і виховувалися молоді бички. Батько мого прадіда хотів зберегти чистоту породи. Її цінували у всьому світі. Покупці биків приїздили до нього під покровом ночі й мали суворо зберігати таємницю про те, звідки на аренах світу з'являються такі непереможні бійці. Платили за них чималі гроші! Але перед тим, як продати бичків, їх випробовували на місці, в селі.

— Як же їх випробовували?

— Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!

— У нас і своїх свят вистачає, — впевнено сказав я. — А корида — жорстока розвага. Мені шкода тварин.

— А мій батько каже, що це — мистецтво! — суворо заперечив Федір і додав: — Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько — фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?

Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво — що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.

Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!

— Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! — весело сказав Федір.

І ми пішли на лан.

По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.

Ми вийшли в поле. Там мирно паслося стадо.

— Цих корів ти хочеш приборкати? — здивовано запитав я.

— Звісно, ні! — засміявся Федір. — Це звичайна худоба. Вони й мухи не образять! Як з ними змагатися?! У мене інші плани.

— А що я мушу з ними робити? — запитав я.

— Роботи небагато, — сказав Федір. — Просто треба пильнувати, щоб корови не пішли до лісу, не загубилися. І час від часу пересуватися з місця на місце. Можеш навіть книжку читати.