Ірен Роздобудько - Арсен

Такою, якою і була, плаваючи в океанських глибинах.

Так само згасав день у селі! Мінливий вечір був схожий на згасання дивної риби «скай-хо». Зміна кольорів у вечірньому серпанку була подібна до зміни кольору луски чарівної рибини. Неймовірне видовище, скажу я вам!

Загалом, я був задоволений тим, як провів день. По-перше, почав заробляти власні гроші. По-друге, познайомився з цікавим хлопцем. А по-третє, ще й поспілкувався з Айрес. Це було вдень, коли я залишився зі стадом. Вона саме проїздила повз пасовисько на своєму «дирчику». Впізнавши мене, зупинилася, гукнула:

— Привіт! Що ти тут робиш?

Я пояснив, що підмінюю Федора.

— О! Цей ледащо таки знайшов собі наймита! — засміялася Айрес, зісперши мопед на підніжку й сідаючи поруч зі мною.

Звісно, я не сказав, що Федір займається серйозною справою — і, до речі, на її честь! Адже пообіцяв не видавати його таємницю.

Ми трохи побалакали про те, про се. Я переповів Айрес історію про Макара. Те, що встиг почути від діда Олега. Вона дещо розповіла про село і про дитячий будинок «родинного типу», в якому живе. Запросила в гості. А я ще раз запитав у неї про вогні, які бачу вночі з вікна веранди. Айрес знову напустила на себе таємничого вигляду:

— Я ж казала тобі — це ходить Біла Дама зі своею свитою!

— Мій дід сказав, що ніякої Білої Дами не існує! — заперечив я.

— Ще й як існує! — запевнила Айрес. — Скоро сам переконаєшся. Усі, хто до нас приїздить, теж спочатку не вірять!

— А як мені в цьому переконатися?

Але Айрес уже сідала на свій мопед. Завела мотор, і крізь гуркіт я почув:

— На все свій час!!!

Дівчина покотила з пагорба на пагорб, як справжній байкер. Я із захватом дивився їй услід. І остаточно вирішив, що неодмінно познайомлюсь з тим Чорним і приборкаю його раніше за Федора.

На честь Айрес, ясна річ.

У доброму гуморі я повернувся додому — задоволений, сповнений очікування на чергову розповідь діда. Адже історія тільки розпочиналася.

Усі були вже вдома. Дід щось стругав на подвір’ї, бабуся й Нійолє збирали абрикоси у велике відро і зсипали їх до величезного корита з водою. Бабуся пояснила, що після того, як абрикоси будуть вимиті, їх треба висушити на сонці.

Нійолє була замурзана, від неї пахло абрикосами. Бігала по саду, на ходу запихаючи до рота стиглі фрукти. Бабуся бурчала — вони були немиті, із землі. Я зітхнув: так колись вона бурчала й на мене. Тоді, коли ми всі були разом: тато, Юля і я… А я був малим. Таким, як ця Нійолє.

Побачивши мене, дівча насупилося. І нічого не сказало, як це було зазвичай. Вечеряли мовчки і швидко — ми з нетерпінням чекали на наступну розповідь діда Олега. Тож допомогли бабусі знести посуд до кухні, а відтак, як і вчора, дід повів нас на веранду…

— Ну, на чому я зупинився? — лукаво запитав він, перевіряючи, чи уважно ми його слухали минулого разу.

— Малий Макар видоїв панських корів і побачив панночку! — першою вигукнула Нійолє.

— Пан подарував йому хутір… — додав я.

— …і Макар розбагатів! — продовжила Нійолє.

— А потім вони з панночкою побачилися вдруге через десять років, — сказав я. — На полюванні…

— І Макар сприйняв її за хлопця! — не здалася Нійолє.

— Усе точно, — посміхнувся дід.

І повів далі…

…Отже, Макар і Марія зустрілися ще раз — у лісі біля вогнища. Марія пригостила Макара печеною качкою. Спочатку поводилася з ним доволі зверхньо, як і має поводитися справжня панночка з простим селянином. Попри це, вони проговорили біля вогнища до пізнього вечора і домовилися, що наступного дня зустрінуться на цьому ж місці.

Макар пообіцяв панночці навчити її влучно стріляти з рушниці й розпізнавати лікарські трави. А Марія дала слово, що принесе хлопцеві почитати новий роман Жуля Верна. Потім дівчина сіла на коня і поскакала. За нею побіг і її чорний пес.

А Макар ледве зміг дочекатися наступного дня.

Так вони і покохали одне одного. І кохання це було потаємне. Адже жоден пан не видав би свою доньку заміж за простого селянина. Навіть якщо цей селянин розумний і має власне господарство.

Але часи змінювалися.

І змінювалася ситуація в родині пана Островершенка. Його нова дружина забажала повернутися на свою батьківщину — у Францію. Їй набридло жити в глушині, без балів і світського товариства, а ще більше набридла їй падчерка, з якою мала самі прикрощі — дівчина не слухалася, насміхалася з її пишного вбрання, зачісок і капелюшків, схожих на вазони з квітами чи єгипетські піраміди.