Ірен Роздобудько - Арсен

— А де в цей час будеш ти?

— А я піду до загорожі з бичками. Це тут, неподалік, на фермі батька. Буду їх приборкувати.

— Кльово! — сказав я. — А можна і мені спробувати?

— Побачимо… — поважно сказав Федір. — Спочатку треба все про них знати. Вивчити їхні характери, наміри. Навіть мову…

— І ти це все знаєш? — здивувався я.

— А як же не знати, якщо їх розводить мій батько! — відказав Федір. — Певно, це у нас в крові. Він і мене долучає до справ.

— А яким чином?

— По різному… — зам'явся Федір. — Дозволяє прибирати за ними. Годувати. А одного разу я бачив, як народжувався Чорний!

— Хто?

— Чорний! Так звуть одного молодого бичка. Я навіть допомагав татові. Це було непросто. І досить моторошно.

Відверто кажучи, я був у повному захваті від того, що почув. Ніколи не думав, що далеко від міста мешкають такі цікаві особистості.

Я вже вірив кожному слову хлопця і шалено бажав найшвидше дати гідну відповідь. Тобто теж так само зацікавити його собою.

А він тим часом розповідав мені історію чорного. Тобто — Чорного. Того бичка, якому Федір допоміг з’явитися на світ.

Як сказав мій новий товариш, це було найбільшим враженням його життя. Тоді тато навмисне покликав його, щоб син на власні очі побачив і запам’ятав, що треба робити, коли на світ народжуються бички. Адже з давніх-давен доглядати за худобою в їхньому роду вважалося суто чоловічим обов'язком.

— Цей бичок народжувався «в сорочці», — сказав Федір.

— Як це? — не зрозумів я. — Так можна казати лише про людей. Я сам чув, як про щасливчиків кажуть: «Народився в сорочці»…

Федір усміхнувся:

— Чорний теж народився в сорочці! Тобто в такому щільному повітряному пузирі. Тоді батько дав мені гострого ножа і наказав прорізати цей пузир, доки теля не задихнулося.

— І ти це зробив? — подивувався я сміливості майбутнього тореадора.

— Звісно. Хоча це було непросто.

Федір замислився.

і продовжував розповідати, як новонароджений бичок засмикався і майже одразу зіпнувся на ніжки. Хоча вони й розповзалися в різні боки.

Це сталося вранці. А вдень Федір спостерігав, як корова кілька годин без утоми вилизувала Чорного, аж доки його шерсть заблищала на сонці й стала чорнішою за чорну, аж ліловою.

І Федір злякався, бо багато разів чув від діда й батька про Господаря Темряви — лілового, аж чорного, і чорного, аж лілового бика-вбивцю! Такий бик народжується лише раз на сторіччя! І здатен перемогти супротивника самим лише поглядом своїх пронизливих очей.

Отже, Чорний стояв під черевом корови і, помітивши Федора, повів на нього оком. Федір упевнився, що то і є Господар Темряви, бо в його оці світилася неймовірна яскрава білизна. Така сліпуча, що аж відкинула гострий промінчик на обличчя хлопця. Немов це був не погляд, а справжнє лезо!

Коли телятко трохи підросло, цей погляд справляв усе більше враження: мало хто наважувався підійти до бичка ближче, ніж на два метри. Коли Чорному виповнилося два місяці, батько відокремив його від стада й поселив за спеціальною загорожею. Батько казав, що це — найцінніший бик у стаді.

Ото саме цього Чорного й хотів підкорити хлопець. А для цього треба багато знати, а не просто так ганяти корів.

— Це — ціла наука! — упевнено сказав Федір, завершуючи свою оповідку. І мені одразу ж теж закортіло опанувати цю науку.

Але я запитав про інше:

— А навіщо тобі треба приборкати Чорного?

Федір опустив очі. Але вирішив бути відвертим.

— Розумієш, — сказав він, — я хотів би вийти на змагання з Чорним перед усім селом. Так, щоб мою перемогу побачила Айрес. Є правило: прекрасна дама закохується в переможця…

Ось воно що! Він хотів завоювати увагу Айрес.

Відверто кажучи, мені дуже сподобалася така ідея. І я вирішив, що мушу побачити того Чорного. І теж поборюся з ним.

— Мені треба йти, — сказав Федір. — Повернуся за кілька годин. Не боїшся?

Я спокійно похитав головою. І Федір пішов. Я ще довго бачив, як його картата сорочка майорить на пагорбі. Потім лишився сам зі стадом. І, правду кажучи, стало незатишно. Глянув на годинник, щоб порахувати, скільки часу мені доведеться бути «підпаском».

Дві години зі стадом здалися мені цілою вічністю…

…День добігав кінця. І не було нічого красивішого за цей палахкотливий кінець: стрімке падіння сонця в море зелених дерев супроводжувалося швидкою зміною барв.

Колись я читав про те, як рибалки в далекому океані полюють на «скай-хо» — велетенську рибу, піймати яку вважалося щасливим знаком. Секрет цієї риби в тому, що, вмираючи, вона щомиті змінює свій колір. Зі звичайної сірої і нічим не примітної перетворюється на суцільний феєрверк. Сіра луска поволі починає рожевіти, потім — червоніти. А коли пурпуровий полиск досягає яскравості призахідного сонця, луска згасає, мов ліхтар. Утім, натомість запалюється ультрамариновим полум’ям. Після синього спалаху настає черга жовтого, потім — зеленого і, нарешті, бузкового! Такий феєрверк на тілі рибини триває хвилин зо п'ять. А відтак риба тьмяніє і знову стає сірою.