Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

— Друже, давай почнемо от з чого, — порадив я своєму гостеві. — Поклади на кілочки під стріхою свою снасть, і кошика там залиш.

— А чим вудити буду? — розгубився Мишко.

— Знайдемо тобі щось. Для моря ця хмизинка все одно не годиться, — пояснив я йому. — Перший же бичок розірве її на шматки.

Коли Мишко склав свої речі і повернувся до мене, я запропонував:

— Гайда до моря. Бичків для юшки наловимо.

— До моря? — радо вигукнув Мишко. — Бичків ловити? — і вже тихше додав: — А може, краще за морською дивовижею подамося?..

— Не журися, буде тобі й дивовижа, — заспокоїв я Мишка.

— Тоді згода, — вже веселіше відказав він. — Ото лише Пуха слід десь влаштувати. Хай спочине, бо я його в отій корзині привіз: цілих три години бідолага у ній хилитався.

Пух, який сидів поруч, крутнув обрубком і позіхнув…

— Один момент, і все буде гаразд, — мовив я. За хатою хутенько відшукав стару діжку з-під тюльки, перекинув її під тином, та ще підпер з обох боків цеглинами, щоб не хиталася, а всередину камки напхав. От і домівка для гавкуна.

Пух обнюхав з усіх боків своє житло. Воно, напевно, йому сподобалося. Він спритно плигнув у діжку, там укублився гарненько, скрутився калачиком і миттю заснув. А ми з Мишком прихопили бичколовки — вудки-сіпапки, наживу — солону тюльку та кошика дня риби, й побігли до моря. Йти було недалечко. Провулочком дісталися хати дідуся Мореписця, а тоді, подолавши останню перепону — камкову загату, опинилися на березі нашого круглого, мов блюдце, Бугазика.

Глянувши на море, Мишко зупинився і якось розгублено мовив:

— Он, виходить, яке справжнє море. Вперше його бачу…

— Це ще не море, а маленька затока. Справжнє море починається он там за гирлом, де лежать трухляві баркаси та фелюги.

— Он воно що… А я собі думаю: чого це тут не морська вода, — сказав Мишко.

— Як це не морська? — не зрозумів я.

— Ну, не така блакитна, як ото по телевізору показують, а каламутна, мов у нашому ставку після зливи.

— Що то степовик, — хмикнув я. — Море, щоб ти знав, наче хамелеон — щоразу міняє колір. Воно за один день може бути і зелене, і сіре, а тоді синє. Все залежить від його настрою.

— Скажеш теж — від настрою, — засміявся Мишко. — Воно що — живе?

— Аякже! — почав я фантазувати. — Воно дихає, стогне, сміється і реве, як бугай. А то ще буває злюще-презлюще, не підступишся до нього, або ласкаве, мов цуценя… Море не степ, воно безкрає, і в ньому повно різних таємниць. — На цьому я урвав свою розповідь, бо побачив серед Бугазу лебідку-гагарку.

Уже кілька років живе цей птах у нашій затоці. Хтось перебив йому крило, і він не зміг летіти на північ, на свою батьківщину. Тополівські бичколови добре знають його і чомусь називають лебідкою, хоча, як на мене, гагара на лебедя схожа, як зайченя на лисеня. Коли рибалки збираються в море, вони передовсім шукають там свою лебідку, бо тамечки, де вона пірнає, неодмінно будуть бички.

Ми стягли мого «Баклана» на воду, я сів за весла, а Мишко влаштувався на кормі. Я поклав йому на коліна якірець — щоб, як на рибне місце підпливемо, він якомога швидше кинув його в море. Досить швидко ми опинилися посеред Бугазу.

— Юро, глянь лише. Ондечки качка якась випірнула, та ще з рибою у дзьобі, — здивовано вигукнув Мишко. Він теж оце помітив гагарку.

Я озирнувся. Недалечко від човна плавала лебідка, тримаючи у дзьобі великого сірого бичка. Я вкрай здивувався, бо літньої пори у нашому Бугазі залишаються хіба що невеличкі бички-пісочники та ще нікчемні «стьопки-розтрьопки». А поважні сірі бички на все літо відпливають у море.

— Це наша лебідка-гагарка, — відповів я, стежачи за тим, як птах пробував проковтнути свою здобич. Марна справа! Бичок відчайдушно пручався. Врешті йому пощастило-таки вирватися з гагарчиного дзьоба… Вона знову пірнула і за мить з´явилася з ще більшим сіряком.

— Оце так рибачиха… — захоплено вигукнув Мишко. «Сіряків тутечки навалом», — збагнув я і відразу наказав:

— Мишко, кидай у море якір!

Ми заякорилися і похапцем почали розмотувати бичколовки.

— Я ось і черв´яків прихопив, — раптом сказав Мишко і витяг з кишені бляшанку.

— Побережи своїх хробачків для пічкурів, — порадив я. — Ось на нашу рибу нажива, — і я подав йому жменю солоної тюльки. — Перекушуй навпіл і стромляй на гачок.

— Тюлька? Хіба то нажива… — розпочав було Мишко, та коли побачив, що я вже тягну з моря великого сірого бичка, поспіхом перекусив зубами тюльку.

Клювали сіряки як ніколи. Та які сіряки! Один в один — великі, товстезні, жирнючі…