Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

«Ти диви!.. Оце так новина!.. Хто б міг подумати!» — бурмотів він. Ми уявляли, що там міг написати дід Охрім, і ладні були провалитися крізь землю.

Та нарешті Іван Павлович підвів голову і запитав:

— Ну, а тепер розповідайте мені, де ви були і чим займалися на Солоному лимані.

— А-а-а, на лимані! — ми одразу повеселішали. — Тамечки ґрунти збирали, комах ловили, — почав було я.

— Ну, про це я знаю, — перебив мене директор, — і про Ігореву колекцію ґрунтів мені відомо, і про те, що ти, Сергію, полонив рідкісного метелика. Мене інше цікавить. Згадайте, що ви там іще поробляли.

— Більше начебто нічого… ну хіба єгерю допомагали отих камачок рятувати, — встряв у розмову Ірвик.

— Камачок, — пожвавішав директор. — Це вже діло кажете! Як же ви їх рятували?

— Як рятували? — пересмикнув плечима Ірвик. — Ну, копали гирла, з'єднували баюри з морем...

— Так-так... А скажіть мені, як це ви, такі досвідчені юннати, одного разу випустили камачку не в море, а у Солоний лиман? Відповідайте!

— Щ-о-о... камачку... в Солон-и-й... А звід-к-и-и ви знаєте? То ж наша велика таємниця, — пробелькотіли ми.

— Виходить, правду написав мені єгер Очеретяного озера, — то ваша робота! — чомусь зрадів Іван Павлович. — Я слухаю, розповідайте, як це було...

Що нам лишалося? Довелося все повідати директорові. Ми розповідали і, як не дивно, не бачили на обличчі директора осуду. Навпаки, Іван Павлович не раз уже помацав мочку правого вуха. А ми добре знали, що він робив це перед тим, як поставити учневі у щоденник п'ятірку. Що б це означало?

Нарешті ми закінчили розповідати.

— Ну, що ж, діти! Ви тільки-но сказали, що плутанина на Солоному — то ваша велика таємниця. Мушу вас розчарувати: про ваш секрет уже знають тисячі й тисячі азовських рибалок. — Сказавши це, він подав нам газету. — Читайте, дивуйтеся і радійте.

Ми взяли газету, дивимося: на першій сторінці велика фотографія, а на ній — купа сріблястої риби. Навколо стоять якісь люди у рибальських робах, усі вони здивовано дивляться на ту рибу. Відразу ж пізнали серед них дядька Карпа, кремезного інспектора і Шалапута. Пес, висолопивши довжелезного язика, теж дивився на рибу. Що то за риба, ми не знали.

— Ну, що скажете? Гарна рибка? — спитав Іван Павлович.

— Гарна. А що? — перезирнулися ми.

— Ну, то знайте — це та сама камачка, яку ви у Солоний лиман випустили...

— Хіба вона не загинула? — вигукнули ми.

— Ні, жива, до того ж за літо стала вдвічі більшою, ніж така сама, що в морі виростає. Солоний лиман виявився щедрою нивою для кефалі. Відомо, що ця риба харчується різними організмами, які живуть у муляці. А їх у лимані сила-силенна. А це ж справжнє відкриття! Уявляєте — повесні рибалки прокопають гирло в лиман, туди запливе камачка, а восени врожай кефалі візьмуть.

— Хіба то відкриття, то ж випадок… — почав було я.

— Кажеш, випадок? Ні і ще раз ні, — гаряче заперечив Іван Павлович. — Розумієте, цього ніколи б не трапилося, якби ви були хаткосидами, коли б ви боялися переночувати у дуплі або на березі моря. Такими непосидами будьте й надалі! І ще одне: у давнину наш лиман славився рибою. Ось доказ, — сказав директор і висипав з пакуночка на стіл чорний пісок.

— Мій пісок з Вербохмари!!! — здивувався Ігор.

— З Вербохмари, — ствердив Іван Павлович, — але це не пісок.

— А що?

— Зітлілі кістки кефалі, — сказав директор.

— А оті кістки, бува, не горять уночі? — спитав я.

— Горіти не горять, Сергійку, а випромінюють блакитне холодне полум´я. Це явище фізики називають флуоресценцією, — відповів директор.

Так ось що за пожежа була тоді на моєму столі! Це світилися кістки кефалі! А я так налякався!

— Ну, все, хлопці, можете іти, — відпустив нас директор. — Я радий за вас! Завжди будьте такими ж допитливими, як зараз! — сказав директор.

Ми вийшли з кабінету.

На шкільному подвір´ї нас зустріла Галина Пилипівна.

— Ну, що? Перепало?! — спитала вона.

— Ще й як! Так перепало — все життя пам´ятатимемо! — відповіли ми і шмигнули на вулицю.

Сейнер, попрощавшись трьома басовитими гудками, взяв курс на косу. Я сидів на палубі й дивився, як тануть у блакитній імлі обриси приморського міста. Ціле літо я не побачу цього берега! Прощавай, місто! Прощавайте, друзі!

Я — косянин. Усі, хто народився на косі, — примітні люди, я по собі це знаю. Не раз степовики, зустрівши мене, цікавилися: «Звідки ти, хлопче, отакий синьоокий, засмаглий та білочубий узявся?» Відповідав поважно — так, як навчив мене дідусь: «Я живу там, де навколо синє, синє море, там, де вітри пасуть баских білогривих коней — хвилі морські».