Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

— Злодія не бити — добро губити, — мовив услід дядько Карпо. — Де осетр? — спитав нас.

— У морі.

— Молодчата, чаєнята! А от тепер скажіть мені, чи не помітили ви цього ранку чогось незвичайного тут, на березі?

— На Березі врятованого осетра? — уточнив Ірвик.

— Хай буде так, — посміхнувся єгер.

— Що бачили… — пригадував я, — дичкодерів, ще осетра, інспектора…

— Ні, не те, — заперечив єгер. — Ворони зникли. От що!

Ми оглянулися навколо — жодної дзьобачки не побачили.

— Куди ж вони поділися?

— Цього не скажу, а от що період вітрів скінчився, це точно. Камачці тепер уже ніщо не загрожує. А це головне, дорогенькі мої помічники!

Згодом ми розпрощалися з дядьком Карпом, тіткою Катрею, з Шалапутом і повернулися додому. Ми тоді й не гадали, що мине не так багато часу, і нам доведеться знову побувати на берегах Очеретяного озера.

Пролетіло наше літечко, мов чайка над Солоним лиманом. Уже почали забуватися літні пригоди, лиш пам´яталися слова дядька Карпа: «Чекаю вас наступного літа, чаєнята мої». Ось чому я залишив у своїй колекції комах вільне місце для найголовнішого експоната — мертвої голови: не згасло у мене бажання полонити-таки крилатого пискуна.

Отож не встигли ми досхочу наловитися пічкуриків, а вже час було збиратися до школи. Та ось одного ранку, коли до першого вересня лишалося кілька днів, ми несподівано одержали не зовсім зрозумілого листа: «Дорогі мої помічники, — писав дядько Карпо. — У мене велика біда. Вкрай потрібна ваша увага, ваші очі й вуха. Приїздіть негайно».

За годину ми вже сиділи в автобусі, який мчав нас до Вербохмари.

Ось і знайомі місця. Як усе змінилося в степу. Здавалось, осінь перефарбувала все у яскраво-рудий колір… Лише величезна «груша» Солоного лиману по-літньому синіла серед рудих пісків. Ми, звісно, не втрималися, щоб не відвідати притулок богині мисливців. Там дещо змінилося: хтось поновив напис над входом у дупло-печеру і наносив усередину свіжого сіна. Напевно, це мисливці підготувалися до відкриття полювання.

Далі до єгерської хатки крокували пляжем уздовж лиману. Раптом я побачив, як серед лиману щось сяйнуло сріблом.

— Диви, риба! — аж скрикнув я від несподіванки.

— Де риба? У лимані? Та ти що — вона ж тут не живе! Тобі, мабуть, привиділося.

«Може, й справді привиділось…» — подумав я.

От і пам´ятний горбок. Ми з Ірвиком перезирнулися. Не забулася наша провина, і тепер жаринкою пекла серця.

Минули пагорбок і поспішили до єгерської оселі. Нас зустріла лише Таська. Вона, як завжди, вклонялася і привітно кахкотіла. Де ж дядько? Тітка Катря? Шалапут? Чому ніхто нас не стрічає? Ми зайшли у двір. Рипнули двері, з господи вийшов засмучений дядько Карпо.

— Приїхали, чаєнятка? А у нас тут таке… І сказати важко, — мовив він скорботно. — Шалапут наш зник.

— Шалапут?! — зойкнули ми.

— Еге, — гірко зітхнув єгер. — Три дні тому побіг, як завжди, наполохати єнотів, і не повернувся. Скільки не шукав бідолагу, так і не зміг знайти. Сходив усі очеретяні стежки, все озеро обкружляв на човні — дарма. І тоді подумалося мені — а може, в мене вже не той слух і зір не такий, кружляю я навколо гавкуна, а він десь ускочив у дичкодерівську пастку і конає, а я нічого не бачу й не чую. От чому я вас покликав.

По хвилині ми вже пливли човником. Пливли і весь час прислухалися. Очерети мовчали: літні мешканці залишили їх. Тихо просувався човен плесами вздовж берега. Непомітно наблизилися ми до хатки, у якій влітку жила качка-галагазиха. Раптом звідти почулося скавчання.

— Шалапут!!!

Дядько Карпо байдуже глянув на нас:

— Норовчата пустують.

— Де?

— А онде, у норі.

— А галагазиха?!

— Нема вже тут галагазихи. Ота нора — кубельце — належить норці, — відповів єгер, — качка жила в ній лише тимчасово. Вилупилися в неї каченята — вона повела їх до води, як усі дикі качки.

Ще довго мережили ми озеро і його численні закапелки, але так і не знайшли Шалапута. Повернулися на берег, коли над озером уже густіли сутінки. Мовчки повечеряли і лягли спати. Уранці поверталися додому. Дядько Карпо провів нас до луговини, суцільних заростів полину.

— Катайте, хлопчики, оцією доріжкою он до того пагорба. Звідти до автобусної зупинки два кроки, — порадив він і тяжко зітхнув: — Жалко, ой як жалко гавкуна…

Убиті горем, чалапали ми по ледь помітній серед буйних трав доріжці. На пагорбі спинилися. Звідти, мов на долоні, відкрилася перед нами вся луговина. Тут і розпочалося…