Олексій Огульчанський - Скарб Солоного лиману

Найдорожчою для мене була старезна скриня. Вона стояла під вікном. Коли підняти віко, перед очима постане два світи: з одного боку — дідів фронтовий одяг: стоптані кирзові чоботи, шинель, штани, шапка-вушанка, а зверху вкрай зношена гімнастерка, на якій — ордени і медалі. Поруч пожовкла фотографія: ще молодий усміхнений дідусь-вусань з автоматом напоготові стоїть серед закопчених руїн. Унизу на фотографії напис олівцем (писав на коліні): «Даєш Берлін!»

До Берліна дідусь не дійшов. Десь у Чехословаччині його поранило, і до кінця війни він пролежав у госпіталі.

Перед Святом Перемоги дідусь бережно діставав зі скрині свій одяг і в першу чергу пришивав до гімнастерки свіжий підкомірець, а тоді начищав до нестерпного блиску кирзаки. Так він називав свої фронтові чоботи.

На свято ми з дідусем прямували вулицею до правління рибгоспу. Він ішов із гордо піднятою головою.

Зустрівши нас, молоді рибалки часом питали у мого діда: «Чого це ви, діду, так вбралися? Хіба у вас святкового костюма немає?» На те дід завжди відповідав так: «Для такого свята, як сьогодні, кращої одіжки не знайти».

На другій половині віка — кольорова обкладинка часопису, а на ній — дідусь у рибальській робі тримає обіруч здоровенного осетра. У цій частині зберігалося дідове рибальське знаряддя: зв´язані капроновою мотузкою бичколовки, невеличкий одноручний спінінґ із срібною бляшкою, яку дідусь власноруч викував зі срібної ложки, «сомоловка» — завбільшки з цеберку поплав, на якому було намотано шнур.

Щоразу, повертаючись додому, я передовсім ретельно оглядав кожну дідову річ, а шапку неодмінно приміряв. Зробив це і зараз.

— Ще трохи завелика, — почув за спиною мамин голос.

— Мамусю! — кинувся я до неї.

— Синочку мій, — обняла вона мене. — Приїхав! Ну, нарешті мужчина в хаті! А то так мені було самій сумно… Нема з ким і словом перекинутись.

— Мужчина, мужчина, а з ким я гулятиму? Жодного хлопця на нашій вулиці не лишилось, — ображено буркнув я.

— Не тужи, синку. Завтра буде в тебе друг. Приїжджає синок моєї знайомої, він теж сьомий закінчив…

— А як його звуть? — повеселішав я.

— Мишком.

— Ма, а як мої голуби? Не порозліталися? Як поштар?

— Живуть, туркочуть твої голуби, і приблуда-поштар, усі на місці, — сказала мама і пішла на кухню готувати обід.

А я сів на стілець біля скрині, дивився на севрюжку-вітровказ, яка вперлася носом у синє кружало, і почав думати про свого гостя.

Уранці, щойно прокинувшись, я почув мамин голос:

— Юро! Зустрічай гостя!

Я вийшов на ґанок і не без подиву побачив перед собою безбрового очкарика з коноплястим, як чаїне яєчко, обличчям. На його маківці ледь трималася строката матер´яна кепочка з великим козирком. У правиці він тримав лозяну корзину, а під пахвою — прутик, на який абияк була намотана волосінь. У другій руці — мотузка, до якої прив´язаний песик — куцохвостий сірий вухань. Песик мав видовжену голову, що закінчувалася носом-картоплинкою. Тим носом гавкун увесь час крутив то туди, то сюди, певне, до чогось принюхуючись.

— Я, — кивнув головою гість, — Мишко, — і, глянувши на свого песика, додав: — А це мій вірний друг Пух. Коли був цуценятком — Пушком називали, а тепер звемо Пухом. Пес — талановитий слідець. Сам побачиш.

Почувши голос господаря, пес схвально крутнув своїм обрубком і закохано подивився на нього.

«Теж мені нишпорка. Мабуть, кішкогон нікчемний», — подумав я і назвав себе.

— Пуху, познайомся з Юрком, — наказав Мишко своєму носатому вихованцю.

Пес обережно наблизився до мене і ретельно обнюхав кеди, потому одійшов трохи вбік, ще раз оглянув мене з ніг до голови своїми маленькими, як у миші, очицями. А тоді, нежданно роззявивши свою зубасту пащу, відверто по-собачому засміявся. Я не зрозумів: чи він зрадів нашому знайомству, чи просто насміхався з мене. Але одразу було видно, що Мишко і його гавкун — задаваки, яких світ не бачив.

«От, виходить, з ким доведеться мені ціле літо рибалити», — невесело подумав я, а вголос поцікавився:

— Мишку, а що ото в тебе за лозинячка під пахвою?

— Снасть, — відрубав він.

— Навіщо вона тобі?

— У морі різні дивовижі ловитиму.

— Бичків?

— Н-і-і, — заперечливо хитнув він головою, — я слово дав гуртківцям-краєзнавцям без морської дивини не повертатися з коси. А ти знаєш, Юро, — пожвавішав він, — яких я пічкуриків ловив оцією вудкою? Одного разу навіть коропця витягнув з нашого ставка.