Лесь Мартович - Забобон

— Рахувати, сколотив гадки, — піддає Гаєвий.

— Аякже! — згоджується Сенько. — Геть ісколотив! Уснув я не зараз. М-може, спав півгодини, а може, й ні. Б-будить мене м-моя. Видко, й вона не спала. "Уставай, — каже, — бо жонца вже під дверми". А то ще зовсім темно. "Тікай, — каже, — задніми дверми". Ухопив я навпомацки свиту, капелюха і ремінець та й тікаю, таки розперезаний.

При цім слові Петро Оском'юк зчервонівся, а потім посинів. Схилився під ляду, виймив газету й буцім глибоко зачитався.

— Най бог простить, підпережуся надворі. Тікаю босий у дебру — навіть хліба не було коли взяти. Гадаю собі: "Нема вже чого додому вертатися, п-піду просто до міста. Бо тут він мене найде". Іду деброю в опеньківський ліс та й усе собі гадаю: "Це не буде добре. Як він уже на мене наважив, то не дасть мені спокою, п-поїде за мною навздогін. Ліпше мені перечекати в лісі, нехай пробіжить". Зійшов я з дороги, ліг за смереку, та й наслухаю. Отут ти мене не найдеш! Чую, дур-дур-дур! Їде. 3-затаїв я в собі дух, ані писну! Як уже проїхав, п-підношусь легенько, заглядаю, куди їде. Зоряло вже, то й видко мені. П-поїхав на Підошви. "Ти туди? — гадаю собі. — Отже я на Бер-берівку! Хоч далі, але вже ти мене не найдеш!" П-приходжу до міста, сонечко зійшло, показує красна днинка. Шукаю я наших. Є, стоять купками та й обзираються, чи не надходить де жандар, бо зараз розгонить. П-питаюся, що там чувати? К-ка-жуть: "Зле! Мало наших. Ніби всі села за Сосновичем, коли ж бо виборці-хруні геть позапродували голоси. Але ще рівно маємо надію, багато з тих хрунів не поприходило". Йду я до голосування, дивлюся, при комісії сидить наш жонца. Нагадав я собі всю н-неправду, якось мені так серце с-стис-нуло… Ех, смотолока! Віддав я свій голос та й не вступаюся; став собі за дверми та й пишу, як хто голосує. Піп із Підошвів — на Шубравського, отой Василь із Берберівки, що хотів другої читальні, — на Шубравського…

— Та не бий?! — аж плеснув у долоні Павло.

— Це ще байка, — розповідає Сенько, — прийшов хрунь та й голосує. Але ж бо то почитують якогось Івана Підогнаного, а то приходить голосувати Мошко Райфур, той, що шкіри продає на малім ринку. Гей, люди! Гей, люди! Н-не знаю, чи я би тепер на таке зважився, але тоді якийсь мене такий жаль розібрав, така туга, що, гадаю собі, як смерть, то й смерть, як шибениця, то й шибениця. Виступив я перед комісією та й кажу: "Я н-не зволяю йому голосувати, це не є ніякий Іван Підогнаний, це — Мошко Райфур, я його знаю". Ей! Як схопиться той комісар, що був у нас на правиборах, та до мене: "Мовч, — каже, — хаме! Тебе хто сюди кликав?! Берцє його, — каже, — до арешту!" А жандар як із-під землі вродився. Уже мене ловить за рукав. Але пан жонца (дай йому боже здоров'я) визволив. "Най пан йому, — каже, — да спокій". А до мене: "Ти, — каже, — Сеньку, вступися геть відси". Вивів мене за двері та й каже: "Зачекай на мене, я тобі маю щось уповісти". Виходжу я надвір поміж наших. "Зле, — кажу, — дуже зле! Піп Тріщин із Підошвів та голосує на Шубравського". Не встиг я це вимовити, а піп осьде мені над головю каже: "Неправда, я ні на кого не голосував, бо нема такого кандидата, як би я собі бажав". — "Е! — кажу. — Панотче, один із нас бреше, та не я. Ось у мене карточка, як хто голосував". Та й тиць йому ту картку перед очі, що я собі записував голоси. А він тоді до нас усіх (ну, міркуйте собі) сварити: "А ви, — каже, — сякі-такі! То я, священик, та маю голосувати на безбожника?! Дивіться, — каже, — ви, закляті радикали, пекло під вами горить!" Та зле трафив, бо люди йому не стерпіли. "Ти, — кажуть, — рабине жидівський, а ти кого пеклом лякаєш? Іди, — кажуть, — там межи своїх парафіян пейсатих та налякай їх трохи пеклом. Ми не потребуєм, — кажуть, — факторів до господа бога. Як нас гріхи не пустять до неба, то й фактор нам нічого не поможе". Змили йому голову в порядку.

Зачекав я на Краньцовського. Бере він мене на шинок та й ганьбить. "То, — каже, — добре, що ти так твердо своє втримуєш, але, — каже, — зле, що ти такий дурний! Я ж тобі присягався, що Соснович не вийде! Твої д-дві сотки, — каже, — поміж жидами, шкода тебе". Добрий він чоловік, той жонца, тільки щось йому пороблено: водить його якась біда світами та лиш колись почуємо, що застряг у бульбоні!

Петро Оском'юк, що досі дивився в газету, тепер глипає спідлоба, чи слухачі вже забули, що Сенько втікав із хати розперезаний. Завважує по їх обличчю, що вони сумують ураз із Сеньком і не знають, як його потішити. Береться він сам до цеї штуки, одначе завдає Сенькові лиш більшого жалю.

— Ото раз! Та й такі суми платили за голос!.. — говорить Петро.