Лесь Мартович - Забобон

— Що то старенький? — дивується панотець. — Я ще потрапив би!

Він думає "сварити", але не каже цього вголос. Та Петро Гаєвий зливає його студеною водою. Підсміхається якось хитро й каже:

— Нас, панотче, муштруватимуть уже отам, на цвинтарі.

— Я ще не хочу вмирати, — говорить панотець і попадає в легкий сум.

Потім нагадує собі, що вже час на вечерю. Відходить, але не забуває сказати Неважукові, аби завтра прийшов.

Та Павло Гаєвий не був рад із панотцевих відвідин. Він таки крикнув панотцеві навздогін:

— Адже ж ваш Іван також служив при воську, нехай панотець його випитаються!

Цілу ту подію бачила Пазя з-за дверей, затямила собі кожде слово й понесла те все до їмості.

А панотець вертався сумуючи. Йому ще досі не приходила ніколи думка про смерть. Як же? Він — "пестій долі" — та мав би вмирати?! Так-таки покинути цей світ і лягти в могилу? Дивно! Одначе натяк Гаєвого про смерть не давав йому супокою. Дійсно, панотцеві літа вже не віщують довгого життя. З другого боку, панотець чується зовсім молодий. Життя перейшло йому дуже легенько, тож він і не чув його тягаря на собі. Воно так небагато дало панотцеві змісту, що здавалося ще дуже коротеньким. Буцім панотець недавно лиш зачав жити. Правда, сварив уже всякого, навіть малу дитину сварив і чужу чуженицю, французьку бонну. А все-таки не хотілося панотцеві вірити, що на цім та вже й кінець.

Панотець затямив собі слова Гаєвого про Йвана. Це справді було би не зле випитуватися Йвана. Йому ж можна було завдавати ще ті самі питання, що вже на них відповідав Неважук. А попри те, хто знає, чи не вдалося б звідати й за такі речі, за які Неважук не знав.

Із такими думками пішов на другий день панотець до стайні. Одначе Йван, як звичайно, показався супроти панотця свинею. Хоч у якій делікатній формі ставляв панотець свої питання, отже-таки не одержав на них відповіді. З Івана було тільки й бесіди, що:

— Ідіть питайтеся його (ніби капітана), чого ви моєї голови причепилися?

Панотець розсердився:

— Я його питаюся, як чоловіка, а він…

— То не питайтеся, — перебив Іван.

— А я, бігме, скажу їмості, як ти мене тут честуєш!

— То кажіть! Чи я бороню?

— Та ми з тобою, Йване, шлюбу не брали, можемо розлучитися.

— А хоч би й сьогодні, то я не дбаю.

Він таки не дбав. Такий був завзятий, що був би йшов на очевидну смерть, а не вмів нікому стерпіти.

Уже як панотець відходив від нього, то він таки не переставав відказувати. Проклинав ніби себе самого:

— Аби мене шляк трафив з такою роботою. Бодай же я до завтра не діждав!

Панотець ішов лютий і засоромлений. Але його вдача хутко забувати те, що йому немиле, стала йому й тепер у пригоді.

Ще минуло кілька день. Сльота не переставала, очевидно, рік був якийсь незвичайний. Так як та вогкість прошибала всякого аж до самих костей, так само нудьга добиралася вже до найвитривалішого. Від позіхання аж роти людей боліли. Всі поробились якісь заспані, ліниві, ледве ноги за собою волочили. А Юзько, той, що пошту приносить до панотця, та лінувався вже до хати входити. Він мав наказано подавати пошту завсіди до рук їмості. Виконував цей наказ досі бездоганно, а тепер озьми та ткни всі письма панотцеві в руки. Лиш через те, що побачив панотця надворі та не хотілось йому потягнутися ще кілька кроків до кухні. Не підозрівав Юзько, якої біди накоїть своїм непослухом їмостевому наказові!

Панотець побачив лист, до нього заадресований. Розпечатав його й прочитав. Своїм очам не вірив, читав ще раз. Потім свиснув аж тричі й побіг до кухні.

— А ходи ж сюди! А ходи ж! — говорив борзенько до їмості.

Їмость глипнула на нього й перелякалася, бо панотець був блідий.

— Що сталося?

— Та кажу ж тобі, ходи сюди! — говорив панотець і скривився так, неначе його боліло в животі. Як прийшли, то панотець подав їмості письмо:

— На читай!

А як їмость читала, то панотець приповідав і свистав:

— Фть! Ой-ой-ой! На! Маєш! Твій син! Фть! Я казав іти на теологію. Коли ж бо ні! Ніхто мене не послухає. Фть!

Писала Галя й зять до коханих родичів, що Славко не поробив ніяких іспитів, що його свідоцтва не є ніякі свідоцтва, а тільки так собі кусник паперу, записаного Славковою рукою, що він не думає братися за науку, бо не має до того покликання. Та зате тут, у Занозові, є вчителька — панна Броня Смажак, що вона вподобала собі Славка, а він її, що вже обоє дали собі слово подружитися. Усе в найбільшім порядку, не достає тільки молодятам до щастя дозволу й благословенства родичів, бо свій дозвіл Галя й зять уже дали заздалегідь. Нехай же кохані родичі спроможуться на якнайбільший поспіх та передадуть свою думку про цю справу зустне або письменно.