Лесь Мартович - Забобон

— Ой, п-платили! Вірну вам правду кажу, що платили. Отак-о на долоні показав мені д-дві сотки. Т-такі новенькі, с-сині. Панна змальована на них із вінком та й написано й по-нашому: с-сто к-ко-рон. Ех, смотолока.

— Та й отак підійшов би чоловіка, що міг би злакомитись! — обізвався війт, а очі в нього ледве помітно всміхалися.

Сенько кинувся на лаві, неначе чого налякався, й справив до війта обі долоні.

— Що ви це говорите? — крикнув з розпукою в голосі. — А дай боже, щоб я додому не зайшов, щоб я своїх дітей не побачив!..

— Не кленіться, Сеньку, не кленіться! — заговорив хутко Павло Гаєвий. — Якби ми були думали, що ви злакомитесь на гроші, були б вас не вибирали.

Щоби закінчити розмову на цю тему, обернувся Павло Гаєвий до Петра Оском'юка:

— Читай, Петре, газету!

— Читай, брате, читай! — промовив Сенько з тою самою розпукою, як перше до війта. — Ой, читай, читай!

Махав рукою над вухом, буцім обгонився від чогось.

Петро Оском'юк був читальняний читець. Ніхто так не знав прочитати газету, як він. Вивчився читати гладко ще тоді, як пас у панотця худобу та жбурляв камінням у корови. Він прочитував цілу газету від заголовку аж до оповісток. Та й читальники слухали терпеливо від початку до кінця. Таке читання звичайно перебивав хтось, що приходив до крамниці за справунком. Але це ніщо не значило, бо, залагодивши справунок, читав Петро далі, не дбаючи про те, чи слухачі розуміють гаразд прочитане. Зрештою, й він, і всі інші читальники привикли вже до того, що не можна всього вирозуміти докладно.

Оповісток слухали так само уважно, як і інших газетних статей. А війт покористувався навіть такою одною оповісткою. Спровадив собі з Відня "сто штук за одну корону п'ятдесят сотиків, а між тими штуками стінний годинник". Прийшло йому з Відня цілих сто штук: шпилька, ниточка, перо, папірчик тощо, а поміж тим стінний годинник з бляшки з дротяним маятником. Лиш кружечка на маятнику не було. Певне, забули вислати. Та війт собі порадив: зложив на дротик намість кружка малу барабульку. Та й воно цикало. Ще цикає й досі, хоч війтів Петрусь кидає в "те" піском, камінцями та тим, що лишень здужає підняти з землі.

Ще Петро Оском'юк не встиг дочитатися до "живого", ніби до такого місця, щоби всі притакували, як до крамниці ввійшов панотець. Держав з привички обі руки на животі, аби людям було вигідно цілувати. Отже цією вигодою покористувався лишень війт, що вважав себе за панотцевого приятеля. Інші читальники від часу виборів забули, нащо господь обдарував панотців руками. Але наш панотець, видко, не переймив ще від отця Тріщина його ідей, бо не лаяв за те мужиків ні свиньми, ні безбожниками, ні масохістами. По нім було пізнати, що має якусь важну справу зорудувати, бо як тільки Петро Оском'юк узявся читати, то панотець йому перебив:

— Лиши, тото пусте! Неважука нема?

— Нема! — відповів війт. — Але прошу, нехай панотець сідають, він зараз прийде.

— Гм! — сказав панотець і сів.

Якась біда не давала йому супокоєм і хвильки посидіти. Знов перебив Оском'юкові:

— Лиши, тото пусте! А може би, за Неважуком післати? Бо я страх не маю часу.

— Підіть котрий! — говорив війт і чухався в голову.

Знав добре, що "нікотрий" не піде, хіба він самий.

— Ага! Нехай би котрий пішов! — обізвався Гаєвий і ледве помітно сміявся очима, — а ти тим часом, Петре, читай далі.

Петро читав, війт журився, а панотець вертівся на лаві, немовби сидів на грані. Аж ось надійшов Неважук. Війт повеселів, а панотець схопився з лави і побіг просто до Неважука. Неважук також хлоп високий, то панотець мусив задрати голову догори, аби дивитись йому в очі.

— Лиши, тото пусте! — говорив панотець і махав рукою в той бік, де стояв за лядою Петро Оском'юк. — От Неважук скаже нам щось цікавіше.

Петро зупинився з "пустим", а панотець аж усміхався з удоволення. Як уже йому вдалося поконати той упертий сміх, тоді заговорив до Неважука поважно:

— Ти мені вчора казав, що капрал сварить більше вояків від капітана. Де ж це може бути? Адже капітан старший від капрала.

Неважук пояснив, що хоч капітан старший, то зате не пробуває раз на раз із вояками.

— Ага! — буцім дивувався панотець. — Тепер розумію! А як же капітан сварить?!

— Та як? Погано! — відповідає Неважук якось нерадо.

— Погано! Певне, що погано. Сварки прекрасної ніде не найдеш. А ти кажи, як саме погано?

— Погано, та й годі. Як же я це буду казати? Чи то мені, зрештою, голови держиться. То вже давно минулося.

— От куди він мені заїхав! — говорить панотець трохи сердито. — Це не може бути, аби ти геть усе забув. Адже мусиш щось тямити.