Лесь Мартович - Забобон

— Славку… Матчуку… а ти що?! — говорив чорненький захлипуючись. — Та ти маєш свідоцтва з трьома іспитами?

Славко перелякався:

— А ти ж відки знаєш?

— Адже твій швагер казав мені, ти, йолопе!

Славко заговорив хутенько:

— Прошу тебе, не кажи нічого швагрові.

— Та я вже сказав, — відповів чорненький і знов схилився до сміху.

— Свиня! — сказав Славко й засумувався.

Всі три кепкували собі зо Славка. Він боронився зразу, а потім перестав. Пив із ними пиво й одно слухав, а друге пускав мимо. Мозок його працював тяжко. Думав над своїм забобоном.

Який же він до лиха консеквентний, той забобон. Ледве Славко встиг викинути з свого серця ту вічну грижу через Краньцовську, ледве зачав позирати весело на світ, ледве зачав тішитися з того, що втік від вороницької обстанови, аж тут на! Маєш! Новий клопіт і то зовсім із несподіваного боку.

Не так журився Славко тим, що сталось, як радше дивувався тою могучістю, тим, так сказати, маєстатом своєї теорії.

"Я її ще не був добре порозумів. Коли вона мене була вирятувала від тої загибелі, від тої безодні, то мені, дурневі, здавалося, що ця теорія ласкава для мене, як рідна мати. Що вона поблажлива, що часом милується й відступає часом від безоглядного примінювання своїх постанов. Аж бачиш, братчику, що так не є! Це не є рідна мати, тут нема ніякої ласки! Тут невмолима консеквенція. Незмінні правила, сухі параграфи — та й годі!"

XI

На другий день по від'їзді Славка зачалася сльота. Дощ падав видимо й невидимо, бо навіть усередині в хаті було вогко. Зразу всім було байдуже; от дощ, то й дощ, чи в пору, чи не в пору, а він мусить своє відпадати. Їмості навіть здавалося, що це природа плаче за Славком, їй таки було жаль за ним. Хоч нікому й не признавалася, бо вже така вдача в неї, що всяке почування ховала глибоко в своїм серці, потай усіх, а все-таки не раз і не двічі тяженько зітхнула, нагадуючи собі Славка. Правда, не багато вона його на день видала, не велику з ним, бувало, розмовоньку мала, отже все їй легше було від самої думки, що він біля неї.

Але дощ не вгавав. Стали люди показувати своє невдоволення з нього здогадами, коли він уже раз перестане.

— Це допевне триднівка! — здогадувались.

Еге! Добра триднівка, що вже п'яту днину сипле, неначе з сита. Хляпавка, не триднівка! Ще котрий посіяв озимину, то махав рукою:

— Е! Не багато він завадить.

Але котрий не сіяв, то вже брався сварити:

— Но міркуйте ж собі, наважився працю змарнувати!

Як же минула вже третя триднівка, то люди свистали:

— Фть! Зогниє бульба на нінащо!

А дощ не переставав. Рівненько, все однаково: цяп-цяп, цяп-цяп. Не спішиться, має час: цяп-цяп, цяп-цяп! Не вмучиться, не спочине й на хвильку: цяп-цяп, цяп-цяп! Не слухає ні просьби, ні прокльонів: цяп-цяп, цяп-цяп! Куди рушитися, де поступити: цяп-цяп, цяп-цяп! Чи їси, чи спиш: цяп-цяп, цяп-цяп! Старі люди ані тни не могли собі нагадати такої довгої сльоти, а то таки: цяп-цяп, цяп-цяп! Молоді ж перестали вже вірити, що колись та може ще настати на світі якась погода: а то таки цяп-цяп, цяп-цяп!

Цяп-цяп та цяп-цяп, а щоб тобі матір пороло!

Ось вам, люди добрі, рідний край!

Здавалося би, що в таку сльоту найбільша нудьга панотцеві. Отже ні! Він завсіди десь пропадав з полудня, а приходив аж на вечерю, їмость передумувала, де він може пробувати, й ніяк не могла здогадатись. Не любила допитуватись, але кортіло довідатися. Перечула через люди, що в читальні. Одначе що він там робить день у день? Невже ж послухав отця Тріщина та хоче відстрашити людей від читальні? Це ж би було дуже погано!

— Піди-но, Пазю, до читальні на підслухи, що там панотець раз у раз так довго робить? Але, знаєш, — потаємці, аби ніхто не помітив.

— Добре!

Потаємці, крадьки, нахильця, непомітно, потихеньки — це Пазя вміє, не треба її вчити!

Стала собі в крамниці в сінях за дверми та й наслухала.

Всередині сиділи читальники та й сумно кивали головами. Поміж ними Сенько Грицишин сперся ліктями на коліна й розповідав щось уже десятий раз за вибори:

— П-приходить до м-мене ввечір, ж-жінка коло печі, а я сиджу на л-лаві. "Що ж, — каже, — Сеньку? Н-не раз ти мені послужив, п-послужу й я тобі тепер. Давай, — каже, — сюди ль-лєгітимаційну карту!" А м-м-м…

Не міг докінчити, зітхнув. Спустив голову вниз і опер її на долоні.

— А м-мене щось якби ножем у саме с-серце. "Не д-дам, — кажу, — пане жонцо". А він мені: "Даси, — каже, — не бійся. Бо я подам тобі п-прось-бу п-письмену". Виймає з кишені п-поляруш, добуває дві п-паперові с-с-с…