Лесь Мартович - Забобон

Зітхнув знов, покрутив головою й забирався до дальшої бесіди так, неначеби мав зняти тяжкий камінь із землі проти себе. Слухачі кивали сумно головами.

— Дві паперові с-сотки, т-такі с-синенькі. Змальована на них така делікатна панна з синіми чічками: д-держить у руках такий вінок д-довгий. Написано нумер с-сто. Є й по-нашому: с-сто корон. "А що, — каже, — тепер д-даси? Ц-ці гроші д-д-д…".

Замовк, ніби пригадував собі, що сталося далі;

— "…для тебе", — каже! — аж крикнув Сенько. — А я п-посунувся на л-лаві в сам кут та й справив п-проти нього обі д-долоні. "Б-ба, ні, - кажу, — пане, це не для мене, ц-це для х-рунів!" А він-таки: "Б-бери, — каже, — бо сховаю!" — "Ховайте, — кажу, — таки ліпше б-було би, як би-сте були не вий-м-м-м…"

Аж голову похилив набік, так тяжко прийшлось йому вимовити це слово.

— "…м-мали!" — промовив укінці, наче горіх розкусив. — Він до мене: "Сеньку, — каже, — та що тобі сталося? Чи ти не при п-пам'яті? Чи ти мене не пізнаєш? Адже ж це я, К-краньцовський, що не раз у тебе ночував та й м-маю надію ще н-не раз п-переночувати". — "Проше, — кажу, — запрошаю вас к-красно, кілько хочете та й к-коли хочете. Але голос мій п-піде, однако, на Сосновича". — "А я тобі, — каже, — п-присягаю, що Соснович не буде послом. Не може бути, бо я вже знаю, як де пішли правибори. Чи по п-правді, — каже, — чи не по правді, то вже Шубравський має більшість голосів у кишені. Ти собі не д-думай, — каже, — що це загальне голосування, тут виборці. Ціле, — каже, — село може бути за Сосновичем, а виборець один за Шубравським. Мені, — каже, — не треба твого голосу на те, аби Шубравського зробити послом, бо він буде й без того послом. Лиш мушу про стид мати твій голос. Бо подумай собі, — каже, — яке би було у мене лице перед панами, що я — головний агітатор Шубравського, а виборець із мого села та голосує на Сосновича". Але я йому кажу: "Шкода, — кажу, — пане жонцо, вашого труду, бо я свого слова не скасую". А він мене не слухає, наставив гроші та й каже: "Бери!" Я, знаєте, розложив отак руки…

Сенько випрямився й розвів руками.

— "Р-ріжте, — кажу, — мене! Б-беріть, — кажу, — ніж та й таки ріжте!"

Знов сперся ліктями на коліна, спустив голову вдолину й крутив нею. Потім відкашлянув і говорив далі:

— Ех! Ех! Ех… Лишив він мене; каже, що я дурний або п'яний. Береться він до жінки. Я таки з-задеревів на лаві. Що ж ви собі гадаєте? Б-баба своє знає. Вона то видить, що мене д-д-д…

Замовк, підняв полу та й обтирав очі й ніс.

— Ех, смотолока! — виправдував Сенько таку наглу перерву. — Баба знає те, що м-мене довги тиснуть. Лиш д-дивіться, а г-грунт на ліцитацію. Та й по м-мені. Отам до песької матері! Ех! Смотолока проклята.

Знов обтирав полою очі й ніс. А люди кивали сумно головами, достоту як на похороні. Ніби Сенько справляє поминки по найстаршім синові та й розповідає, який небіжчик був добрий.

— Але баба йому вповідає: "Це, — каже, — не моє діло". Аж мені легше зітхнулося. Гадаю собі: "Слава богу, що хоч ти мене не ріжеш". Та-бо він від жінки не відступає. "Будь, — каже, — хоч ти розумна, не дивися на варіята!" Аякже, варіята з мене зробив!

— От як воно на світі мається! — обізвався Павло Гаєвий.

Він говорив уже десятий раз ці слова на тім самім місці Сенькового оповідання.

— "Не дивися, — каже, — на варіята, — повторив ще раз Сенько, — бо він, — каже, — так, як не при собі. П-прийшов, — каже, — якийсь вітрогон, якийсь обірванець та й завернув їм усім голову". — "О! — к-кажу. — Пане, я це не з-зволяю говорити! М-мо-жете, — кажу, — називати мене варіятом, пияком, як, — кажу, — хочете, але на П-потурайчина, це ні! Він, — кажу, — нам очі втворив, світ нам показав…"

— Правда! — обізвалися гуртом.

— А жонца мені каже: "Не обзивайся, бо я до тебе не говорю". Та й знов до моєї: "Ти, — каже, — нагадай цему варіятові, — показує пальцем на м-мене, — що його з д-довгів не видко, а як тепер не зарятується цими грішми, та й, — каже, — п-п-п…" Ех! Смотолока!"…п-пропав, — каже, — як пес у ярмарку". Я знов з-задеревів на л-лаві. "Підійде, — гадаю собі, — б-бабу, бігме, п-підійде!" То вона, б-бідолашна, лиш те й р-робить, що як подивиться на свої д-діти, а ніби на м-мої другі, та й п-пла… пла… Ех! Смотолока, нежить такий паскудний!

— То з сльоти! — потакує Павло Гаєвий.

— Не перестає лляти! — згоджується Петро Оском'юк за лядою й, простягуючи руки вгору, позіхає на ввесь рот: — О!.. О!.. О!..

— А м-моя таки, — розповідає Сенько далі, — а моя таки (дай їй боже здоров'я) каже до жонци:

"Не хочу я, — каже, — такими грішми дороблятися". Д-довго ще її К-краньцовський мучив, а вона таки ні та й ні! П-пішов він із нічим. Але надію ще має. "Ви ще, — каже, — до ранку зм'якнете". А на другий день та йти би до міста голосувати. "Що, — кажу до баби, — лягати мені, чи як?" — "Лягай, — каже, — заки він надійде, то тебе виряджу". Ліг я, сон мене не береться. Так мене щось мулить, мулить, мулить…