Лесь Мартович - Забобон

Там на двірці ждав уже на них Микола Радович. Високий, худощавий, жвавий панотчик. Поклонився приїжджим із шиком; схопив борзенько капелюх із голови й подержав його якийсь час на продовженні поверхності вершка голови. Він говорив хутко й багато, ніколи не забракло йому теми до розмови. Правда, ці теми були дуже різноманітні; він говорив про коні, перескакував зараз на розмову про добре пиво, а кінчив відправою за померші душі. Отже, таки не вгавав говорити. А до того, виробив собі дуже плавний спосіб оповідання, зачинав кожду нову думку від слова "а вкінці", хоч розповідав про самісінький початок.

— А вкінці, я приїхав сьогодні досвіта, бо, вкінці, виїхав учора ввечір, — розповідав панотчик. — Кажу тобі, Гальцю, яке тут добре пиво на двірці, ліпше, як у місті. А вкінці, я казав Ількові виїхати по нас аж завтра до нічного поїзду, бо тут заночуємо. Побачиш, Славку, яка в нас забава, кажу тобі… — панотчик приклав пальці до губів і цмокнув. — А вкінці, панна Броня. Ге-ге! А за тобою тут питалися мене твої товариші. Вкінці, я змовився з ними, що зійдемося вечором в реставрації. На скляночку пива, знаєш? А вкінці, каже мені панна Броня: "Купіть, отче, нові карти!" Тут усе дорожче, як у Коломиї. Вкінці, я побачив на виставі такий сам килимок, як наш. Знаєш, Гальцю?

— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, бо мене вуха болять! — перебила Галя.

Біля свого мужа вона й зіправди здавалася зовсім поважною.

Микола не збентежився анітрохи Галиною заміткою, либонь, привик уже до того. Ідучи до трамвая біля Славка, балакав Микола безустанку. При тім потирав раз у раз руки, ніби чогось тішився, ніби змерз. Розповідав Славкові, як "укінці" запивався з податковим інспектором і секретарем із ради повітової, як секретар перевернувся з кріслом, яке в них дома є пещене курятко, що само лізе до рук, як панна Броня грала тотуса з контрою й двічі повалилася тощо. Так забавлялися розмовою, що й не завважили, коли заїхали трамваєм дві секції.

Вечором дожидав Славко в реставрації товаришів і Миколу. Вже минула дев'ята година, а їх не було ще жодного. Видко, зайшли перед тим куди-інде. Славко трохи нудьгував, але, проте, почувався веселий. Давно вже таким не був. Як виїхав із дому, то неначе зовсім переродився. Тепер уже йому здавалося, що це не іспити мучили його дома, але ціла вороницька обстанова. Те його ліжко, той садок з ямками, той лубин, той лісок — усе те були його вороги, що гризли його душу й сушили мозок. Слава богу, що визволився від тих мучителів. Тільки за Краньцовською було йому неначе жаль. Але недовго. Ось тепер може вже думати про неї без тої туги й без тої великої злості.

А зразу, як виїздив із Воронич, то думав, що серце трісне йому надвоє. Тоді пізнав, що доки ця жінка жиє на світі, то йому нема життя. Або вона має бути його, або нехай іде в сиру землю. Але радше нехай гине, бо Славко почував, що вона не може бути його в тім розумінні, як він собі того бажав.

Як уже мав сідати на віз, то все чогось дожидав, ніби щось забув, а ніби хтось повинен був ще надбігти, щоби з ним разом виїхати. І сам не знав, кого чи чого ще йому хибує. Аж як виїхали за село, як Славко побачив ті чічки, що вже тепер повідцвітали, тоді нагадав собі Краньцовську. Ось кого він дожидав! На серці вдарили млості, а горло стисло щось ціпко, наче якимись жилавими руками. Тужив і лютився.

"Зрадниця! Зрадниця! Я виїжджаю, а їй теє ані в гадці!"

Цілісіньку дорогу про те тільки й думав. Тужив і сердився, сердився й тужив. Кругом себе нічого не помічав, нічого не видів, ніщо його не обходило. Тільки ті думки його точили серце, шнарили по голові, а він лиш наслухав, як тото болить. Аж тут у Львові стрітився зо знакомою дівчиною. Недавно, може, буде тому півтори години. Вона його пізнала.

— Підемо?

— А чому ж би ні?

Як вертав від неї, то думав собі: "Тьху! Які ж плюгаві ті жінки! Ех! Чорт бери ту Краньцовську! Нехай отам западається! Чи варт вона того, щоб я так мучився через неї".

Світ здавався йому веселіший. Зачав цікавитися тим, що кругом нього діється. А в реставрації то вже думав про Краньцовську, як про щось далеке, що йому до нього й байдуже. Дожидаючи, нудьгував і не пив, але мучив склянку пива. Старався, щоб йому вистачило цеї склянки кількомога на якнайдовший час. Боявся, що як вип'є більше, аніж одну склянку, то потім не додержить компанії. Оглядався довкола та пантрував, чи не побачить кого знакомого.

Давно вже не був такий цікавий! Досі він якраз ховався перед знакомими. Всякі стрітини денервували його. Заодно так був захоплений своїм клопотом, що навіть не замічав людей, які повз нього проходили. А тепер не те! Правда, як увійшов до реставрації, то зробилось йому якось ніяково. Оглядався боязко за таким столом, щоби стояв у куті й де було би якнайменше світла. Найшов біля груби. За грубою стояв ще вигідніший стіл, бо там-таки було зовсім темно. Але присісти до нього не було як, бо там сидів розпершися сам реставратор із якимось старанно виголеним панком.