Лесь Мартович - Забобон

— Радикал — нічого злого!

— Та так, — сказав Славко, але не можна було догадатися, чи він потверджує слова їмостині, чи Вишневички.

— Ви повинні, — говорила Вишневичка, — ви повинні, пане Славку, відвідати також свого товариша. Як хочете, то їдьте нині зо мною та підем обоє.

Славко поглянув переляканими очима на матір, а потім на сестру. Просив у них помочі й порятунку. Обидві поспішили на поміч. На самий перед мати.

— Та чому? Можна! — відповіла-таки їмость намість Славка, бо не знала, як йому піддати цю відповідь, щоби він її порозумів.

А Галя також відповіла намість Славка:

— Ой ні! Бо він мусить завтра їхати зо мною до Львова.

Галя й не думала від'їздити завтра, але сказала так, аби лиш наперекір Вишневичці.

Славко ще дужче перелякався, бо не знав, кого має слухати. Чи по Галинім голосі, чи, може, інстинктом, досить того, що Вишневичка догадалася, для чого Галя сказала за від'їзд до Львова. Її це вкололо. Отже, до Галі нічого не казала, обізвалася тільки до Славка трохи з легким докором:

— Та як вам треба так хутко до Львова, то певне, що не можете зо мною їхати.

Галя порозуміла той докір. Але вона також не обзивалася до Вишневички, лиш вибрала собі за посередника іншу особу. Нахилилася трохи над столом, щоби попри Славка побачити отця Тріщина. Побачила його в цілій красоті. Сонце стояло над заходом і крізь вікно світило прямо в обличчя Тріщина. Він їв тоді стегно з індика. Зловив його лівою рукою за тонший кінець, а правою за грубший і рвав зубами, немов чогось сердився.

Якби так професор зоології хотів описати короткими, але ядерними словами отця Тріщина, то вистачило б йому сказати оці слова: "Отець Тріщин має широкий рот і сильно розвинені щоки". Тоді всякий показав би на отця, хоч би він пробував поміж тисячним гуртом народу. Можна було глядіти на Тріщина годинами, а потім заплющити очі й намагатися відтворити образ видіного об'єкту, то, опріч рота й щік, годі що більше було собі пригадати. Очі, чоло, ніс — це все були придатки, незамітні причинки. Рот і щоки — оце характеристичні ціхи, вони надають отцевому обличчю виразу й життя. А якби той же професор зоології показав отця аудиторії й запитався: "Чим цей добродій занімається?" — відповіла б аудиторія в один голос: "Їсть!" Отже це ще не була би відповідь докладна! Бо треба тямити, що отець Тріщин та сплодив за п'ять літ шестеро дітей. І поміж ними не було близнят, сохрань боже! Навіть передчасних не було. Кожде приходило на світ одинцем, у приписану пору.

Отож до нього нахилилася Галя і, на злість Вишневичці, промовила до отця Тріщина найсолодшим, як лиш могла, голосом:

— А як ваша пані добродійка мається? Здорова?

Отець Тріщин витягнув з рота індиче стегно, але задержав його в такій позиції, що мав змогу кождого часу вхопити зубами те самісіньке місце, яке гриз перед тим. Потім глипнув спідлоба на Галю та й устромив очі назад у стегно. Неначе боявся, що хтось йому підміняє те стегно на гірше.

— Що кому до моєї жінки?! — відповів якось глухо, бо хоч який широкий рот, а отець таки напхав його повен м'ясом.

По цій відповіді заклав стегно в рот саме так, що зуби лучили на своє попереднє місце.

Всі догадалися, для чого Тріщин здобувся на таку відповідь, а не на інакшу. Очевидно, сьоме було вже в дорозі. А все ж таки Галя так збентежилася, що трохи не заплакала, їмость хотіла заговорити якось ту немилу подію. Для того запиталася Василича:

— А в вас, отче, як випали вибори?

Натомість Василича відповів Тріщин:

— Та я виборець, але здержуся від голосування, бо нема достойного кандидата! На масохіста голосувати ані мені не сниться!

— Я питаюся отця Василича, — сказала їмость, щоби віддячити за дочку.

— А я гадав, що мене! — гукнув Тріщин та й зареготався на весь свій широкий рот. Радувався, що вдалося йому ликнути вже раз м'ясо, бо з досади на Галю понагризав стільки м'яса, що побоювався, чи не прийдеться йому трохи пальцями надібрати.

Василич казав, що один виборець йому не вдався. Має одного ворога в селі, що вже хотів Василича скаржити до суду, а як йому ніхто не хотів робити скарги, то пішов до старости жалуватися.

— А староста як побачив, що прецінь може мати в мене в селі хоч одного хруня, то постарався о те, що виборчий комісар зробив його виборцем.

Славко зацікавився:

— Чи не Василь, той, що погнівався на отця за службу проти градобиття?

— Той самий! А ви відки знаєте?

Славко розповів, що Василь приходив до Воронич на закладини читальні та й домагався другої читальні в Берберівці. Цілий час цього оповідання їмость не спускала очей зо Славка. Не могла налюбуватися, що він та говорить. Неначе Славко — маленька дитина, що лиш береться говорити перші слова.