Лесь Мартович - Забобон

"Це вона так згорділа, відколи стала пароховою", — догадалася Вишневичка.

Опріч катехита Вишневича й пароха з Берберівки, Василича, приїхав на храм іще панотець Тріщин із Підошвів. Це був іще молодий чоловік, здоровий і червоний. Удавав єзуїта й клерикала (хоч досить незручно), бо мав надію на пелерину й деканство. Одначе досі знали його з іншої сторони, а саме, що мав себе за великого проповідника та що замучував жінку, бо сплодив з нею за п'ять літ шестеро дітей. Жінка його вічно знемагала, а він що рік, то робився червоніший. Ось і тепер приїхав Тріщин лиш на те, щоби "врізати проповідь". Попри те все був дуже простакуватий та й за кождим третім словом говорив "пане добродію!". Неначе де служив у якогось пана за лакея та привик величати безнастанно свого добродія.

З ним зайшла Вишневичка при обіді в суперечку. Вона розповідала про Потурайчина. Любила багато балакати, але мала ту добру прикмету, що розповідала, власне, речі цікаві, які всякий залюбки слухав. З тої причини завойовувала всіх і заєдно доходила до того, що вона одна говорила, а всі решта слухали. За Потурайчина вона знала від його матері, бо вона носила до Вишневички молоко й приходила прати.

— Така бідолашна жінка, — розповідала Вишневичка, — така працьовита, запопадлива, що хвилинки дармо не посидить. А для свого сина не жалувала здоров'ям накладати. Як був іще в гімназії, то ходила пішки до Львова, щоби забирати білля до прання. Та й не пощастилось їй із сином. Відсидів у арешті три тижні та тепер лежить хорий на сухоти.

Розповідала докладно про його процес, про те, як апеляційний суд зменшив йому кару з чотирьох тижнів на три, як мати плакала гірко й побивалася перед нею з цеї причини. Вишневичка ходила навіть до хорого.

— Подумайте собі, лежить у такій нужденній хатчині, що здоровий міг би заслабнути. А найприкріше слухати його розмову. Він сам говорить, що не вийде з цього. Я йому кажу: "Пане Потурайчине, ви не маєте сухіт, бо сухотник усе має надію, що поздоровіє. Коли ж ви думаєте про смерть, то будьте певні, що подужаєте". А він на те лиш рукою махнув. "Як прийде, — каже, — смерть близько, то й я віритиму в подужання, а тепер чую, що життя мені нема". Отак марнуються наші найкращі сили!

— Добре йому так, пане добродію, — обізвався Тріщин якимось таким голосом, що нагадував фірмана, як кричить на коні: "Стій!", коли вони обгоняться від мух і скидають нашильники. — Цілий повіт, пане добродію, збунтував! Тими читальнями, то, пане добродію, лиш ширить деморалізацію поміж народом. Якісь, пане добродію, узялися радикали, ліберали, масохісти…

Ніхто би не вгадав, де саме навчився отець Тріщин слова "масохіст", але він був би присяг, що те слово означає "масона" й "атеїста" в одній особі.

Вишневичка трохи образилася таким тоном промови отця Тріщина.

— Я не розуміюся на вашій політиці, — сказала, трохи збентежена, — але знаю, що Потурайчин — чоловік інтелігентний…

— Масохіст, — перебив Тріщин і крутив головою, неначе намагався струсити гусельницю з волосся.

Вишневичка вдала, що не помітила Тріщинового перебивання:

—…Чоловік молодий, на якого не тільки його мати, але й уся наша суспільність покладає надії…

— Масохіст, пане добродію! — гукнув Тріщин і крутив головою.

Але тепер зігнув її вдолину, неначе лагодився вхопити когось на роги.

— Не знаю, отче, що ви розумієте під цим словом, — говорила Вишневичка, вже трохи подразнена, — але я вважаю Потурайчина за порядного чоловіка. Коли вам не до сподоби його читальні, то ніхто вам не боронив закладати свої.

Тепер прийшла черга на Тріщина почутися зневаженим. Але за те постановив таки зараз пімститися на Вишневичці:

— Ви, яко жінка, пане добродію, католицького священика, не повинні відвідувати такого чоловіка, пане добродію! Масохіста… — Тріщин задумався на хвильку так глибоко, аж нахмурився, — Масохіста в морду!

Вишневичка зблідла, а її чорні очі заіскрились.

— А хоч я жінка священика, — говорила буцім спокійно, але голос її все ж трохи дрижав, — хоч я жінка священика, то я не тільки відвідувала Потурайчина, але й передавала йому щодень газети. Та й буду так само робити й надалі. Може бути, що священикам це не вольно, але їх жінкам ніхто не може заборонити. А зрештою, — говорила вже зовсім спокійним голосом, — а зрештою, може, аллах наказує бити хорих людей по морді, але я в нього не вірю й його заповідей не думаю виконувати.

Катехит Вишневич нахилився до жінки:

— Ц-ц, Мінечко! Прошу тебе! — він шептав над її вухами, вимовляючи "ц" досередини. — До чого тото? Прошу тебе.