Лесь Мартович - Забобон

Галя дуже хвалила перед матір'ю й перед Славком свою парохію Занозів, на Покутті, шість миль за Коломиєю. О. Радович одержав цю парохію перед півроком.

— Там далеко приємніше, — хвалилася Галя, — кажу вам "зупелнє інни сьвят" (Зовсім інший світ (Пол.)). А як я дома красно "уржондзіла сє" (Влаштувалася (Пол.)), коби-сте побачили. У мене дома з комфортом. Геньо спровадив меблі з Коломиї. Жиємо собі "зупелнє гемітліх" (Цілком добре (Пол. — нім)). Я би не хотіла вже сюди, на ці піски…

Галя скривилася й тріснула в пальці.

— Вернутися, — піддав Славко.

— Вернутися, — повторила Галя. — Там у нас земля чорна, "уродзайна", тютюн, кукурудзи, "словом, інни сьвят"! Не можу нарікати на свою долю.

Засміялася голосно та й нараз раптом стягнула лице й віддула губи. Здавалося, буцім вона ненадійно назирила щось страшне й перелякалась.

— То що? — налякалась і собі їмость.

— Ніц, — відповіла Галя та й продовжала далі розповідати про своє життя в Занозові.

Їмость завважила, що з Галею заподіялася зміна, що вона вдає з себе іншу, аніж є на ділі, що намагається додати собі якогось поважного вигляду, який їй зовсім не до лиця. Одначе мовчала, не дала по собі пізнати, що помітила цю зміну. Раз для того, що Галя була вже "правдива їмость", жінка пароха, чотири літа старша від Славка, а друге, задля своєї привички не говорити те все голосно, що думає.

Панотець не слухав цеї розмови: йому все не давали спокою ті недоговорені слова. Поступався раз у раз за Гандзею, що носила на руках Олю, та й роздумував: "Таке мале, а воно вже знає шкоду робити, збиточне!" Він не був злий на Олю за її збитки, лиш його серце бажало навчати дитину. Розповідав би їй довго-довго, що ложечок не треба кидати на землю, бо то шкода, та й бозя гніватиметься за такі вчинки. Правда, міг би й тепер навчати дитину, та що з того, коли смак уже перерваний, не має до чого нав'язатися. Оля, зрештою, не порозуміє його науки, бо вже запізно, вона забула вже зовсім про ложечку.

А Гандзя ходила з Олею від вікна до вікна й стукала пальцями в шиби, показувала Олі кури на подвір'ї і називала їх "ко-ко-ко".

— Ко-ко-ко! — лепетала Оля за Гандзею й пробувала плеснути в долоні. Але це їй не вдалось, туляла тільки ручки одну об одну, та ляску з того не було.

При тій вандрівці від вікна до вікна зайшла вкінці Гандзя перед шафу. Стала й тут і застукала до дверей. У шафі відізвався глухий відгомін. Оля підтягла брови вгору, як могла найвище, й сказала:

— І-і… вова!

— А ми бий-бий вову, — говорила Гандзя. — Ньо-ньо! Іди собі, вово, геть, бо ми бий-бий.

— Ньо-ньо! Бий-бий! І-і! — лепетала Оля. Цей послідній звук "і-і" виговорювала, втягаючи в себе воздух, буцім дивувалась.

Панотець поступав за ними тихцем і повторював у думці за Олею: "Ко-ко-ко! Ньо-ньо, бий-бий!" Учився діточої мови, може, пригодиться коли. Тямив, яка невигода була йому з Шарлотою через те, що не вмів по-французьки!

А тим часом Оля заздріла якийсь папір на шафі. Кусник старої газети. В нім були завиті коробки з сірниками. Коробки вже забрано, а папір ще валявся на краю шафи. Оля постановила за всяку ціну дістати його в своє посідання. Пізнати це було по її великих зусиллях. Вона витягнулася скількимога й простягала ручки. Аж стогнала:

"Е-е… е-е!" Таки дістала його! Першим ділом її було спробувати його тривкість. Зімняла в руках і шматочок віддерла. Потім пробувала смак. Узяла кусник паперу до ротика й скривилася. Гандзя побачила:

— Викинь! Це бе!

— Бе! — повторила Оля й жбурнула папером на землю. — Пав! — промовила, побачивши папір на землі.

Панотець приступився до них зовсім близько.

— А ти нащо кидаєш тото на землю? — запитався Олі.

Дитина не розуміла його. Панотець повторив те саме дитячою мовою:

— Ти нащо зробила пав?

— Пав… тям! — лепетала Оля, показуючи пальчиком на землю.

Панотець поглядав миленько на неї. Яке ж воно приємне, аж проситься, щоб його насварити.

— А якби то був який потрібний папір? Якби то була метрика? Ти навмисне робиш дідові шкоду?

Оля не розуміла. Панотець старався перелицювати слово "навмисне" на дитячий лад:

— Ти робиш дідові навмисне? Нав, нав?

— Няв-няв! — порозуміла Оля. — Киця!

— Я тобі дам кицю! Ти нащо кинула папір на землю? А якби то був потрібний. Ньо-ньо! — покористувався панотець щойно вивченими словами й погрозив Олі пальцем.

Вона здогадалася, що це її не хвалять. Отож захмурилась і спустила очі вдолину.

— Ньо-ньо! Дідо бий-бий, — не вгавав грозити панотець.