Лесь Мартович - Забобон

— Кажуть… ха-ха-ха… що дослужився би… ха-ха-ха… золотого ковніра… ха-ха-ха!

Нараз… немовби крісло попекло панотця, так хутко зірвався з нього. Ухопив комісарську шапку й побіг із нею до Славка:

— Ану, вбери, Славку, навмисне, як тобі буде?

Це була давня мрія панотця побачити Славка в урядничих відзнаках. Показував би його тоді Василькові й лякав би: "А диви! Зараз замкне до арешту!"

Славко засоромився й похилився перед шапкою набік, їмость же доторкнулася пальцем до свого чола й обізвалася потиху:

— Уже?.. От ліпше сядь!

Панотець сів і з глибини своєї душі промовив:

— Йому цього треба. Нехай привикає! — Потім говорив до комісара: — А таким, як ви, міг би бути?

Тепер прийшла черга на комісара засоромитися.

— Та я… що я? — м'явся комісар. — Я не правник. Я канцелярійний урядник. Адже панотець знають.

— Я ніщо не знаю, — сказав панотець і намагався прибрати якнайдурнішу міну: витріщив очі й роззявив рот, буцім хотів сказати: "Ти не дивися на те, що я панотець, але роз'яснюй мені так, як останньому йолопові!"

Отже комісар не роз'яснював. Або не розумів панотцевої міни, або було йому занадто моторошно говорити про таку справу. Та панотець умів змусити до розмови. Узявся на такий більше-менше спосіб, як із Пазею. Буцім зажурився та й таки направду свиснув уже тепер губами.

— Фть! А я всю надію мав. То, кажете, що не може бути таким, як ви?!

Комісар далі соромився, отже відповісти вже мусив:

— Та де ж я так кажу? Пан Славко може бути старшим від мене!

— Старшим від вас? — дивувався панотець.

— Певне!

Панотець знов обернувся жваво до їмості й пояснив комісарові слова:

— Кажуть, що Славко може бути старшим від них.

Комісар, очевидно, хотів збутися цих допитів. Старався завернути розмову на інший бік; запитався панотця, що це за чоловік Сенько Грицишин, бо його вибрали виборцем. Але панотець не знав молодих мужиків. Тямив тільки старших, а з них уже більша половина повмирала. Зрештою, не мав охоти пригадувати собі.

— Я його не знаю. Певно, якийсь вороницький злодій!

-Та де злодій?! — забувся комісар. — Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати. — Потім говорив, ніби сам до себе: — Та що це мене обходить? Краньцовський заручив, що відси кождий добрий.

Попри панотцеві вуха прошуміли комісарові слова, як вітер мимо сухе дерево.

— Як не вірите, то я вам покажу Славкові свідоцтва.

— Та чому не вірю? — просився комісар.

— Я вам покажу навмисне, для переконання. — Панотець любив послугуватися словом "навмисне", як лиш воно хоч трішечки було придатне. Схопився з крісла й справився йти по свідоцтва, їмость змилувалася над комісаром і прийшла йому з підмогою:

— Та дай панові спокій! Може, вони потребують уже від'їздити?

— Мені вже таки час, — сказав комісар і подивився на годинник.

Панотець подумав собі, що це недобре, коли їмость боронить комісара.

— Прошу зо мною на хвильку до канцелярії! — сказав до нього. Коли ж завважив, що комісар вагається, то ще прикинув: — Я вам розповім про Сенька Грицишиного; тепер я собі нагадав, що він за один. Прошу! — і повів його до своєї канцелярії.

Очевидно, про Сенька не було розмови. Проте ж, однако, комісар міг сказати собі з чистим сумлінням, що задармо не обідав.

Заки випустив панотець комісара на волю, то за той час устиг Іван погодити Пазю з Петром Оском'юком. Іван був також того переконання, що Пазя дуже тяжко зневажила Петра. А де ж це подумана річ, аби пустити таку неславу про чоловіка, що він та гонив корову розперезаний?! Здавалось Іванові, що за розпуск таких вістей та жде Пазю вічний кримінал.

— Не гадай собі, що це мала справа! — говорив до Пазі. — Ти скалічила тим чоловіка навіки. Будеш видіти, що його тепер прозиватимуть у селі Розперезаним. Воно на тобі зачнеться, а за тобою ще не один ускочить до арешту.

— Я не брехала, панотець посвідчить, — пробувала боронитися Пазя. Але Йван її спинив:

— Спам'ятайся, дурна! А хто ж би таку "кальму" кидав на чоловіка?! Що ж він кому винен? Та я би сам не свідчив за тобою в такім ділі, не то панотець!

Не так легко вдалось Іванові задобрити Петра. Треба було аж помочі війта та й Павла Гаєвого. І це не набагато здалося б, якби так Петро не лякався, що зробить собі ворога з Івана, коли з Пазею не погодиться. Заплатила Пазя грішми Петрові, ще й могорич поставила на перепросини.

Отже-таки два хлопчики, йдучи на другий день до крамниці, питалися дівчинки, що вертала відти: