Лесь Мартович - Забобон

При обіді, ні з цього ні з того, зачав комісар розповідати про свої виборчі надужиття. Ніхто його про це не питав, ніхто не цікавився його подвигами, а він усе-таки розповідав. Мабуть, виправдувався, що хліб-сіль руську їв, а русинам пакостив. Приповівся, що в Опеньківцях люди вибрали своїх виборців, а він записав, що вибрано хрунів, хоч на них упало всього по три голоси.

— Але я тому не винен. Я — урядник, мушу те робити, що мені накажуть.

Їмость думала, що він собі з них кепкує, тому обізвалася з нетаємним невдоволенням:

— Нащо тих виборів, ліпше поіменувати послів та й не морочити людям голови.

— Та й я так кажу, — відповів наївно комісар. Він недавно вийшов із війська, вступив до політики та й не розумівся ще на польських виборах.

— Або нехай видадуть таке право, що русина не вільно вибирати на посла. Тоді не було би стільки клопоту. А то в Опеньківцях погнівався на мене панотець та так мені прикро, що не можу собі ради дати. Ми з опеньківським панотцем дуже добре собі заходили. Кілько разів був у місті, то все йшов зо мною на закуску до Торгівлі. Та й дав мені торік фіру сіна за дешеві гроші, бо я держу корову. У мене фамілія величенька, а пенсія мала.

Комісар зітхнув.

"Та й від мене дістанеш кольку, а не сіно, ти, підлий ляшку", — подумала їмость і вже більше до нього не обзивалася.

А комісар не вгавав сповідатися з своїх почувань.

Хотів переконати співбесідників, що урядник є на те, аби робив надужиття. Адже перевести вибори не штука, її втне хто-небудь, до цього не треба урядника. А надужиття зробити — це не кождий потрафить та й не кождий зосмілиться. Урядник же мусить.

— Що мені пан Шубравський? — приповідався комісар. — Нехай би його, про мене, чорти брали. Він мені навіть руки не подасть, як прийде до староства. Але я мушу для нього робити, бо маю такий наказ. Він пан, він маршалок повітової ради, його правительство попирає, а я служу в правительства.

Лиш панотець йому потакував, Славко ж і їмость мовчали. Але панотець потакував лиш із чемності. Він навіть не слухав, що комісар говорить, бо весь був відданий думкам про золоті ковніри. Ждав тільки, щоби чимхутче обід скінчився. Потакування панотця додало комісарові духу. Виповідав тепер щиро все, що йому на серці лежало.

— То все жиди наробили. Вони завоювали цілий світ. Ей, коби так москаль прийшов, він би трохи прикоротав жидів. У Росії жидів б'ють!

Комісар їх ненавидів. Не раз собі фантазував, як би то було красно, аби так прийшов москаль та помотлошив жидів! Вони далися добре в знаття комісарові. У місті є вже дві такі вулиці, що не спосіб ними перейти. Бо лиш укажеться — зараз якийсь Мошко заступить йому дорогу. Потрясе капелюхом над своєю головою та й:

"Добрий день, — каже, — пане комісаржу!"

"Та чого хочеш від мене?"

"Нічого! Я лиш кажу: добрий день. Поздоровляю пана комісаржа!"

"Дай же мені спокій, я ще з міста не втікаю, ще віддам!"

"Ну-ну! А коли то буде?"

Ех! Москаля б на них! А там, у Росії, не лише жиди на короткім уздечку, але, зачувати, що урядник бере з кого хоче та й страху не має. Комісар не боявся говорити при русинах про москаля. Йому здавалося, що вони всі ждуть на нього, як жиди на месію. У старостві ж поміж собою лаяли русинів москалями.

По обіді взяв панотець комісара на допит. Щоби добитися докладніших відповідей, прикидався панотець, буцім він нічого не знає й не розуміє. Хвалився, що Славко має три правничі іспити, та й питався комісара, чи Славка би прийняли з такими студіями до староства.

— Та певне, що би приймили, — відповів комісар.

— Приймили би? — буцім не вірив панотець.

— А приймили би!

Тоді панотець обертався до їмості й повторював комісарову відповідь:

— Приймили би!

Та й сміявся, як мала дитина, коли на неї цмокнути.

— А чим він міг би бути? — знов допитувався комісара.

— Та міг би бути й старостою.

— І старостою міг би бути? — буцім не вірив панотець.

— Та міг би, — відповів комісар трохи несміливо, бо він по правді не знав, яких кваліфікацій вимагається від вищих урядників.

Панотець не збентежився несміливою відповіддю. Обернувся знов до їмості.

— Міг би бути й старостою! — передав комісарову відповідь, але зовсім сміливим голосом. Сміявся щиріше, як перше.

— А чи дослужився би золотого ковніра?

— Та, певне, що так.

Панотець аж якось наче свиснув горлом, так тоненько й раптово зареготався.

— Дослужився би? — буцім не вірив.

— Певне.

Панотець обернувся до їмості й, передаючи комісарову відповідь, реготався за кождим словом: