Лесь Мартович - Забобон

— Що ви, пані, кажете? Броня?.. Смажак? — говорила, ледве переводячи дух. — Адже це буде та сама, що вчителювала в нашім повіті?

— Та сама!

— То як же це може бути? Хіба ж пані її не знають? Не чули пані нічого про неї? Адже вона мала з інспектором дитину… та й задушила її. Про це ж знає ціле місто, цілий повіт!

Аж губи їй поблідли. Дивилася на їмость великими, непритомними очима… Потім ухопилася руками за голову й говорила з притиском кожде слово.

— Пані! Я догадуюсь… Я знаю допевне, в який спосіб вона зловила пана Славка!

Була переконана, що в той самий спосіб, як Варвара. Не тільки була переконана, але тепер у своїй уяві навіть бачила докладно, як Броня примилюється Славкові, як його підмовляє…

"Яка ж я була дурна! — думалось їй. — Я боялася поговору, неслави. Я боялася, що, пристаючи з ним, затеряю зовсім супокій душевний. А тепер маєш супокій! Маєш супокій! Радуйся ним!"

— Ех! Яка ж я була дурна! — забулася й сказала вголос. Але зараз стямилася.

— Яка ж я була дурна, що я не сказала панові Славкові, що то за зіллячко, та панна Броня. Адже ми не раз розмовляли з паном Славком про неї.

Їмость мовчала. Не надіялася найти в Краньцовській такої щирої дорадниці. Ще трохи та прийшлося б їмості вспокоювати Краньцовську, щоби так дуже не побивалася над Славковим нещастям.

Краньцовська ж узяла їмості її мовчанку за зле.

— Прошу ж вас, пані, — благала вона їмость, — не легковажте собі цеї справи. Коли ви мати, коли ви любите свого сина, то вашим обов'язком є доконче зарадити якось цьому лихові. Адже це був би чистий скандал для пана Славка. Чи вона йому під пару? Чи пан Славко потребує цього? Нехай пані не зволікають, аби не було потім запізно.

— Але ж, розуміється, — оправдувалась їмость. — Я до цього не допущу ніяким світом.

Краньцовська нахилилася до неї, заглядала їй миленько в очі й цікаво допитувала:

— Як же, як же? Що ж, пані, думаєте зробити?

— Попросту поїду до Занозова та й виб'ю йому ті нісенітниці з голови. Я, власне, прийшла…

— А найліпше, — перебила Краньцовська, — а найліпше буде забрати пана Славка сюди. Чей удасться нам усім укупі вговорити його.

— Я, власне, прийшла просити, — кінчила їмость, — чи не були би пані ласкаві позичити мені повозки. Там така сльота, що годі добитися до станції на простім возі, промокнеш до нитки.

Їмость зовсім не того прийшла. Одначе, дивуючись із поведення Краньцовської, так успокоїлась, що тепер їй ніяково стало, не маючи чим виправдати свій прихід.

Краньцовська встала й справилася вийти:

— Але ж, пані ласкава, не тільки повозки, я скажу й коні заложити.

Їмості зробилося трохи моторошно, коли побачила, що Краньцовська злагодилася таки зараз її відвозити.

— Та то ще не сьогодні, — сказала не то здивовано, не то несміливо. — Уперед мушу написати до дітей, щоби фіру вислали до станції. Найборше позавтра поїду.

Краньцовська зупинилася:

— Певне, певне!.. Ліпше вперед дати знати… — говорила ніби до себе.

Вже як їмость відходила, то Краньцовська ще наказувала їй, щоби не занедбала цеї справи. Найліпше розлучити їх, привезти Славка до Воронич. Краньцовська так розговорилася, що зачала навіть оправдуватися з того, чому вона не може їхати з їмостю. А їмость у цім оправданні догадувалася, на своє велике диво, такої думки, що Краньцовська не відмовилася б їхати, коли б тільки їмость цього забажала.

Оставшись самотою, сперлася Краньцовська на поруччя від софки й задумалася. Була в розпуці. Ніщо в житті їй не велося.

"Погордив мною! Волів іншу. Видко, що я вже нічого варт!"

Той образ у її душі заворушився, сіпався, брався летіти далеко-далеко (шукав свого оригіналу) та й рвав при тім її серце на шматочки. Вона схопилася й побігла до вікна. Сперлася ліктями, приклала чоло до шиби й гірко заплакала. А з другого боку зливав ту шибу дрібний, густий дощ. Неначе промовляв до неї: "Та й ти, небого, берешся супроти мене виливати тої трошки водички?"

За той час, коли їмость пробувала в Краньцовської, то панотець прибігав кілька раз до кухні, допитуючися, де їмость поділася.

"Мене лишила… десь пішла собі.. так, як навмисне. А я журюся. О, як таки журюся!"

Панотець наслухав і допевнився вже направду, що таки журиться. Не міг собі пояснити ніяким способом, як воно могло статися, що хтось та зважився завдати йому журу! Це ж може йому завадити! Хто знає, чи тепер озьметься його голови спання, а живота їда? Як же це може бути? Пестій долі, кандидат на многолітнє життя, прочував панотець, що жура не послужить його здоров'ю. Треба її збутись якнайхутче. Коли ж бо їмость не приходить!