Лесь Мартович - Забобон

Бігав дрібненькими кроками по хаті з одного кута в другий: "Таки журюся!" Зайшов до своєї канцелярії, став перед бюрком: "Отже, журюся!" Сів на отоману: "А все-таки журюся!" Вийшов на веранду, дивився на дощ: "Гм! Жура мене не покидає!"

На кожнім місці журиться панотець!

Нікому це й на гадці, як панотець журиться! "Де їмость?" Невже ж він має сам своєю особою та нидіти з жури? "Де їмость!" Адже він сам самотній у цих хатах із своєю журою! "Де ж їмость?!"

Їмость надійшла. Панотець до неї:

— Де ти ходиш? Я журюся! Лишила мене самого, а я журюся! Не можу собі ради дати. О, таки журюся!

Їмость подивилася на свого подруга з ненавистю. Знала, чого він домовляється. Шукає потіхи. А властиво, бажає собі, щоби всякі клопоти, всяка жура перейшли з його голови на їмостину. Тепер вона не мала найменшої охоти вволити його волю. Обвинувачувала його в своїх думках за те все, що сталося з Славком. Правда, своїм звичаєм не говорила це виразно, але все ж таки натякнула:

— То добре! Треба трохи й пожуритися, на те бог дав діти. Кождий лиш боїться, щоби його, сохрань боже, за ніщо голова не заболіла.

Та й при вечері не подобріла їмость. Панотець їв, їв і нараз перестав. Витріщив очі й цямкав губами.

— Гм, не можу їсти, — говорив ніби до себе. — Жура мене геть перемогла. Таки не буду їсти!

— Уже не влазиться? — запитала їмость, також тихенько, буцім не панотця, але кого іншого.

Ще не могла позбутися ненависті й тої думки, що ця провина по стороні панотця. Він же повинен був якось допильнувати Славка, адже сам до лиха кінчив якісь університети. Через такі думки робилося гидко їмості, що панотець та допрошується доконечне від неї потіхи.

Але панотець не міг це порозуміти, що то вже такий довгий час, а ще ніхто не хоче за нього подбати. Він не привик до цього. Правда, і досі не раз їмость лишала його якийсь час без потіхи, коли була трохи люта. Отже ніколи так довго, як сьогодні. Панотець дивувався й ставав дуже нетерплячий.

— От як вона мені? Що, не влазиться! — говорив із докором. — А мене їда не береться, бо я журюся.

— Чи я тебе заставляю? То не журися!

Аж уночі діждався панотець того, чого впоминався довше як півдня. Коли перевертався на ліжку з боку на бік, не можучи заснути, думав, що їмость спить. Така думка завдавала йому великого жалю. Зачав голосно нарікати, щоб їмость збудити.

— Мене сон не береться, я не годен уснути. Жу-у-рю-ю-ся, — стогнав.

Їмость, розуміється, також не спала. Але тепер уже їй відійшла ненависть із серця. Почувалася вже до обов'язку потішити подруга.

— Но-но! Не журися! — сказала ласкаво. — Поїдем обоє до Занозова, та я то вже якось полагоджу.

Ці ласкаві слова неначе злизали журу з панотцевого серця. Обернувся до стіни й зараз захаркотів на ціле горло. Неначе віз їхав по замерзлій груді.

Але як надійшов день, що їхати би до Занозова, то панотець засмутився. Де ж таки?! Їхати би майже два дні й одну ніч. Тричі пересідатися, товктися двома локальними залізницями. Два обіди в дорозі, вечеря в дорозі. Ой-ой-ой! Ані з'їсти, ані виспатися. Та й за що? За яку покуту? За те, що Славко пописав сам свідоцтва?!

Панотець побіг до своєї канцелярії. Відчинив бюрко, вийняв усі три свідоцтва й важив їх на долоні. Пішли золоті ковніри, куди гладко! Не буде вже чим налякати пастуха Василька. А свідоцтва дивляться на панотця двокороновими штемпелями й підсміхаються. Чого вони так весело кліпають тими штемплевими очима? Еге, чого! Якби мали так штемплеві ротики хоч по одному сотикові, то глумилися б над панотцем: "А ти, старий йолопе, думав, що це правдиві свідоцтва?"

Панотець прибіг із ними до їмості.

— Нащо він штемплі попсував? Но, міркуй собі! За шість корон штемплі. Та й вони вже ні до чого. Треба кинути в огонь, нехай отам попеліють разом із свідоцтвами. Нащо йому було псувати птемплі? Ніщо інше, лиш наважився навмисне зробити мені шкоду. Певно, так собі думав: "Чекай, старий батьку, зараз я твої шість корон кину в болото!"

Їмость мовчала. Чи лиш удавала, що не слухає панотцевої промови, чи таки зіправди не чула її тому, що прибиралася до подорожі. А це додавало тілько завзяття панотцеві. Став собі біля вікна та й пробував віддирати нігтем штемпель.

— Фть! Таки пропало, — свиснув панотець. — Хто знає, чи не навмисне він їх так міцно поналіплював?!

Подумав хвильку, а лице його прояснилося. Замахнув свідоцтвами й сказав:

— Отже, я таки не поїду, лишуся дома. Як хочеш, то їдь собі сама.

— Чому? — запиталася їмость.