Лесь Мартович - Забобон

— Осюди спереду, — показував парубок. — Най їмость зіпруться на коня.

— Так же?!

Дорога дійсно перевернулася. Зверхи чорне болото, густе, лиш там, де повинна бути колія, виднілися дві смуги рідкого, розробленого водою болота. Зате насподі, закриті від людського ока, чатували каменюки на колеса й підкидали їх угору. Коні спотикалися, віз скрипів, колеса гримали, а болото шуміло.

"То це той „інни сьвят"? Та й поганий же він!" — думала собі їмость, нагадуючи Галині похвали на Занозів, їмость не привикла до таких доріг. Бачила досі лиш піскові дороги й гостинці. На пісках же сльота не псує так доріг. Хіба що місцями змиває пісок та лишає водяні калабані, але зрештою пісок від дощу стає тугіший, а через те дорога твердша.

— А мені Ілько, — хвалився парубок.

Обернувся лицем до їмості, а плечима до коней та й не міг здержатися від сміху. Його дуже кортіло побалакати з їмостю з таких далеких сторін. Він стільки наслухався від Гандзі про бойків, що хотів доочне переконатися, чи те все правда, що вона розповідала.

— Хоч ти Ілько, та дивися до коней, бо ще заїдеш у рів.

— Е, ні! Вони додому йдуть просто, — відповів Ілько, але все-таки подивився на коні. Потім подумав хвильку та й говорив далі:

— А панич хотіли їхати зо мною по їмость, та й потому обрадилися.

Думав, що нею звісткою спонукає їмость, аби з ним розмовляла. Але їмость подумала собі тільки: "Бідний, боявся матері!" — та й мовчала, їй зробилося жаль Славка, й вона посумніла.

Ілько ж, як помітив, що розмова не зав'яжеться, то обернувся до коней і також мовчав, їхали так доброї чверть години, їмості навтямилася така повільна їзда.

— А далеко ще?

Ілько борзенько обернувся до неї:

— Осьде перед нами гостинець. Переїдемо його впоперек, та й там уже наша дорога. Буде легше: каміння нема. Якби так сухо, то ми би вже давно були дома. А так прийдеться ще з годину їхати.

Отже, показалося, що було легше лиш сидіти на возі, натомість для коней, хто знає, чи не було тяжче. Віз загряз по самі осі та й хитався, мов човен на воді, а коні западали по самі коліна в болото. Не було найменшої надії приспішити ходи.

— А оце вже наші поля, — Ілько показав батогом праворуч.

Їмость побачила нивки з обмоклими, обслизлими кукурудзами. Вони поспускали додолу зів'яле листя та й виставили голий лабуз, ніби просушували своє жовте тіло, познімавши одежу. Їмості самій зібралося на балакання з нудьги.

— Ще кукурудзи в вас не збирали?

— Котра рання, то зібрали, а котра пізня, то ще ні. А їмость свою вже зібрали?

— У нас не садять кукурудзи.

— Та й у нас ні.

— А от.

— Сіють. То сіяна, не саджена.

— Та спромогаються люди так далеко гній возити?

— А де ж це поле виділо гній? Тут іще гною не було, відколи воно. Правда, кукурудза уродить і на гною, може, ще ліпше, як без гною.

Вона ж родила без гною через те тільки, що була неписьменна та не дочиталася ще господарських книжок, що кукурудза потребує гноєного грунту. Як прочитає, то не схоче родити!

З такою розмовою доїхали аж до села. Їмость ахнула, побачивши його. "Такий це інни сьвят?!" Ціле село на одній купі, в якімось величезнім ярі. Вулички вузенькі, круті, хати — стріха в стріху, плоти високі, обліплені гноєм чи болотом. Западня.

— Сумно в вас, — сказала їмость.

— То лиш у сльоту так; як сухо, то веселіше.

Під плотом стояв хлопчик із торбинкою через плечі, з одною босою ногою та й плакав.

— Чого плачеш, хлопчику? — запиталася їмость.

Намість хлопчика відповів Ілько:

— Це школяр. Іде додому та загубив один чобіт у болоті. От як онде стирчить із болота!

Ілько показав пужалном на дорогу:

— Іди ж йому подай!

Ілько зліз із воза, схопив чобіт за вухо й витяг його разом із купою болота.

— Бери, Андрійку, чобітки в руки, так борше зайдеш.

А Андрійко, як тільки переконався, що Ілько вже на возі та не так хутко злізе, то крикнув за ним:

— А ти нащо везеш жидівку?!

Ілько помахав на нього батогом:

— Ой! А цить же! Та то їмость!

— То така стара їмость? У такій великій хустці, як жидівка!

— Чекай, чекай! Ще я тебе колись зловлю! — крикнув йому навздогін Ілько та й тішився, що хлопець назвав їмость жидівкою.

На ганок проти їмості вибіг Радович із кріслом, Приставив крісло біля воза та й балакав без упину:

— Цілую руці! Га-га! Такі несподівані гості. — У нього всі гості називалися несподіваними. — Вкінці, каже мені Галя: "Та то вже час, аби мамця приїхали". А то така сльота!.. А вкінці, чи там також були такі дощі?.. До нас сьогодні прийшов якийсь жебрак… кажу вам, мамцю, укінці, такий заболочений, лиш йому очі світяться. Такий мені жаль бідолашного. Вкінці… а татко чому не приїхали? Ми хотіли дожидати на мамцю з обідом. "Укінці, — каже панна Броня, — мусимо заждати". Але ждемо годину, другу, нема мамці. Вкінці, каже Галя: "Певне, мамця приїдуть аж другим поїздом". Укінці… чи знають мамця? У нас була така велика індичка, та й учора відкусила їй свиня голову. Вкінці, запхала голову до хліва, а свиня відкусила. Галя трохи не плакала з жалю. Укінці, відколи Славко в нас, я ще не був у місті. Така кепська дорога! Вкінці, навіть по панну Броню посилаємо коні, бо годі пішки зайти. А Петро Курандас — уже небіжчик. Е!.. Та мамця його не знали. Вкінці, він іще молодий чоловік. А багач… Але, вкінці, тут є ще більші багачі. Не знаю, чи мамця люблять пляшкове пиво. Вкінці, може, вже сквасніло. А Славко дуже добре грає преферанса. Вкінці, де він так навчився? О, небоже, оженимо, оженимо. Я думав, що татко приїдуть; хотів порадитися в одній справі. Вкінці, жадає від мене Гафія Курганюк метрики… Мамця не знають Гафії. Е, то дівчина…