Лесь Мартович - Забобон

Але потім… потім, намість ямку порпати, ходив Славко до школи. Зразу з Галею, опісля ж сам-один. Як настала сльота, то їздив по Броню. А зрештою, Краньцовська дуже добре знає, як то було. Мужчина такі речі не вміє так складно розповісти. Вийшов з того лист до родичів, та й годі.

Плече в плече зо Славком стояла Броня, майже дорівнювала йому зростом. Почерез те ненастанне Микольцьове клепання могла їмость тільки завважити, що Броня в червоній блузці, з чорним лискучим волоссям і з чорними очима. Вона тими очима ніби тулялася до їмості, коли на неї дивилася. Вони буцім ніколи не кліпали, не заплющувались, лиш заєдно дивилися. Неначе Броня чогось дожидала, чи радше наслухала, як хтось їй чухає по спині. А те чухання та ніби справляє їй невеличку приємність і невеличкий біль.

"Чи не цими ж ти очима зловила Славка? Та й умієш ти, небого, дивитися ними наскрізь через людину!" — подумала їмость, як лиш настала маленька просвітна хвилинка в її голові від Микольцьового клепання.

— Єзус! Марія! Спамєнтай сє, чловєче! Перестань уже, Микольцю, — закричала Галя, зриваючися з крісла.

— Перепрошаю! Нарешті, нарешті… — відповів Микольцьо й клепав далі.

Галя приступила до Броні й щось їй шепнула. Тоді Броня справилася йти до Микольця.

Ішла випростована, неначе той "хтось" не переставав їй чухати спину. Ішла поволі, широкими кроками, їмость догадувалася з цього ходу, що в неї довші ноги, аніж звичайно в жінки. А ще як Броня приблизилася повільним кроком до Микольця й з повагою доторкнулась його плеча, то їмость угадала, що Галя вдавала Бронині рухи на храму в Вороничах.

— Отче! Будьте ласкаві. Адже пані добродійка, може, потребують самі що нам сказати, — сказала Броня поволі й виразно, ніби кожде слово мало якесь важне значення, а при тім легенько всміхнулася.

Але той усміх на її обличчі щезав сам непомітно без її волі, ховався десь, як ховається ручай під лід, коли він в однім місці проломиться. По тій усмішці лишалося тільки й знаку, що маленечкі ямки на краю уст, там, де зачинаються губи. Отже її ті ямки говорили радше про якесь горе, як про веселість.

Їмості стало ясно, для чого Галя завсіди намагалася говорити поволі й для чого так раптово переривала сміх. Удавала Броню, але вдавала нездарно.

Микольцьо перестав, якби ножем відрізав:

— А так, так… укінці… перепрошаю: нарешті… прошу дуже!

Відступився від їмості й пішов до Славка.

"Це в вас найважніша особа, ви її всі слухаєте", — подумала їмость.

Тепер із черги хвалилася Галя перед матір'ю новою обстановою в хаті. Їмость же хотіла передовсім потішитися малою Олею. Показалось, одначе, що Оля спить. Галя знов одержала першенство з своєю обстановою. Водила їмость по всіх покоях і хвалилася. Броня не відступала її й ставала їй у пригоді, піддаючи доладне слово, коли Галя спинялася в розмові й тріпала рукою, силуючись нагадати собі забуте слово.

Помешкання було обширніше, як у Вороничах, меблі всі нові. Тільки стояли порозкидані, без порядку, бо Галя подобала з удачі на свого батька та й не могла ніяким способом завести лад у своїм помешканні. Їмость оглядала все й розмовляла з Галею, але попри те посвятила всю свою увагу на обзорини Броні.

"Трошки застара для Славка, — подумала їмость, — але непогана".

Броня держалася цілий час дуже поважно. Така повага була їй зовсім до лиця, вона виходила в неї зовсім природна, не силувана. Хоч балакуча, то однако розмова її не веселила. Здавалося, що всякі радощі приймає з якимось болем. Усе нагадувало на те: і той усміх, легко пропадаючий, і той дотик чорними очима, буцім ніколи не кліпаючими. Неначе говорила: "Радо віддамся всякій приємності, але вона викликує в мені біль".

"Чи не цим саме ти з'єднала собі Славка", — думала їмость і, розуміється, помилялася, бо Славко не приглянувся навіть добре своїй судженій перед тим. Полюбив її аж після того, коли переконався, що це одинокий спосіб визволитися з своєї недолі.

Галі, очевидно, залежало на тім, щоби їмость іще сьогодні приступила до обговорення справи. Бо коли по вечері їмость до цього не забиралася, то Галя сказала таки просто:

— І що ж, мамцю, скажете на Славкову женячку?

— Поговорю з ним. Ходи, Славочку, на хвильку! — відповіла їмость і встала, щоби вийти до другої кімнати.

Але видко було, що обі приятельки змовилися не лишати Славка на самоті з матір'ю, бо обі як на команду встали й пішли за Славком. Навіть Микольцьо пустився йти, але його завернула Галя. Схопила за обі руки й у дверях задержала.