Лесь Мартович - Забобон

— Єзус! Марія! Перестань уже, Микольцю, мене вуха болять, — перебила Галя.

Але Микольцьо не переставав. Він тішився. А як собака з утіхи відчуває непереможну потребу махати хвостом, так він відчував потребу махати язиком. Помагав їмості роздягатися й не вгавав балакати. Відносив її одіж до шафи, держачи в протягнених руках, обережно, буцім якусь скляну посуду, що боявся, аби її не збити, або буцім якусь нечистоту, що боявся, аби нею не покалятися. За кождим разом, знімаючи з їмості одежу, схиляв голову, ніби кланяючись. Але балакав і балакав.

— Та хоч не гадай безперестанку "вкінці"!

— Перепрошаю: нарешті! — поправився Микольцьо й балакав далі.

Намість "укінці" говорив уже "нарешті", а як помилився, то перепрошав.

Як їмость віталася зо Славком, то Микольцьо не дав їй ані слова промовити. Посадив її на крісло, бігав кругом неї, держав руки на животі й тер одною об одну, немов змерз, а при тім раз у раз нахилявся, буцім кланявся, їмості здавалося, що в нього живіт болить, коли він його тисне водно руками. Вона не слухала його промови, водила тільки очима, щоби приглянутися панні Броні. Але Микольцьові слова, що ллялися з його рота, як вода з потоків, заглушували її. Неначе хтось клепав косу над її вухами.

"Зіправди, голова може розболіти!" — подумала їмость. Глипала в той бік, де стояв Славко з Бронею, і не могла з них нікотре добре оглянути, бо Микольцьова промова розбивала її увагу на прах. Лиш вряди-годи вдавалось їй визволитися трохи з-під того клепання й тоді бачила, що ті обоє діють.

Славко стояв біля вікна переляканий, споглядав деколи винувато на матір і зараз спускав очі вдолину. Думав тепер над своїм забобоном, чи він йому заподіє ще яке нове лихо, чи вже дасть спокій. Повинен би вже дати спокій. Адже мучив Славка без упину через такі довгі літа, то тепер належався б заслужений відпочинок. Воно буцім на те й виходило, бо саму женячку вважав Славко ні за що інше, як тільки заплатою душевним спокоєм за стілько літ гризоти. Та хоч був певний, бо й суджена його переконувала, що цю женячку проти його волі ніхто не годен розбити, то все-таки боявся забобону. Кілько ж разів переніс він на собі гіркі приклади, що забобон вискакує з-за вугла несподівано, крадьки та завдає біль саме тоді, коли ждалося солодощів?!

Ніхто не годен розбити цеї женячки?! А припадок? Який-небудь інклюз!

Правда, Славкові залежало дуже на тім, аби та женячка таки відбулась, отже, проте, однако ані не веселився надто нею, ані не горював. Уважав її за конечний, логічний наслідок до теперішніх невдач. Чи він любив свою суджену, то об цім спершу зовсім нічого не знав. Тепер переконаний, що її любить, але зразу навіть не бачив її добре. Усе якось так складалося, що не мав нагоди докладно їй придивитись.

Як лиш сюди приїхав, то передусім почув страшний брак місця до порпання ямок. Опісля мав клопіт із тими видуманими свідоцтвами. Бо хоч Микольцьо дав йому слово честі, що не скаже про це Галі нічого, отже таки не втерпів. А властиво, не так, щоб сказав це Галі з нетерплячки, лиш забувся і нехотячи вимовився. Одно з другого само вийшло. Бо як розповідав Галі, що при його реверенді обірвалися три гудзики, то зараз потім мусив сказати, що Славко не має жодного іспиту. Яка сполука думок могла бути поміж іспитами й гудзиками, це годі вгадати (може, слово "три"), досить того, що коли Славко йому за теє докоряв, то він розклав руки, перехилив голову на лівий бік, підніс брови вгору, а спідню губу віддув і промовив:

— Вкінці, я тому ніщо не винен, то якось само одно з другого вийшло.

Галя докучала Славкові з тої причини, але попри те не вгавала його заохочувати, щоби женився з Бронею. Славко ж не тільки що не мав відваги про це подумати, але надто, коли брак іспитів дійшов до загального відома, то соромився навіть поглянути Броні в очі, хоч вона за ним сильно обстала й переконувала Галю, що всякі іспити — це одна велика марниця. Пробувала навіть на самоті переконати про це самого Славка, може бути, що хотіла в цей спосіб прихилити собі його серце. Отже опріч сорому, не викликала в нім інакшого почування. Тоді, одного разу вечором, коли Славко сидів із Бронею на самоті, раптом загасло світло.

— Але ж, пане Славку, що ви собі думаєте?! Ви помиляєтесь, я не така! — заговорила Броня переляканим голосом.

Славко перелякався ще дужче. Не розумів, чого вона хоче від нього, бо він за той час ані порушився з місця, та й Броні було далеко ближче до світла, як йому. Він виправдувався, що це допевне муха загасила світло, а коли це не помогло, то він уступився від Броні до другої кімнати. Таємниця тої наглої темряви лишилася для Славка нероз'ясненою й по сьогоднішній день.