Николай Олейник - Леся

— А я чомусь так не можу, — сказала скрушно. — Мене теж хвилює, мучить, але знайти потрібний вихід, правильний рішенець я не завжди спроможна. — Вона набрала в ложечку чаю, підняла її. — От хоч би в цій історії з Кривинюком. Як бути? Не доберу толку.

Леся сьорбнула кілька разів.

— В цій історії винна ти сама. Непевне становище завжди мучить. І чим швидше та вирішиш, тим краще буде для вас обох.

— Як — вирішиш? — насторожилася Ліля.

— Порадник з мене абиякий. Та й трудно в такому ділі радити. В житті трапляються обставини, з яких людина повинна виходити сама, без чиєїсь помочі. Зрозумій мене правильно. — Леся пильно поглянула на сестру. — Я бачу одне: порвати ви не в силі. І, признаюся, щиро з цього радію. Михайло Васильович прекрасна людина. — Ліля почервоніла від такої одвертості, опустила повіки. — А коли так, — вела далі Лариса, — не міряй і не важ. Повної згоди в думках і почуттях все одно не доб'єшся… Та чи й потрібно це? Любиш — люби, як можеш, скільки можеш, люби, не збирайся жити, а живи, не відкладаючи на завтра. Бо ж «завтра» не завжди приходить, а як і прийде, то нас може не застати.

Ліля нічого на це не відповіла. Вона відсунула склянку, поправила сукню.

— Та ми засиділися, — схаменулася Лариса. — Ще ж треба в аптеку. — Вона розуміла, що зараз Ділі краще побути одній. — Де ти мене зачекаєш? Тут чи надворі? Краще он там, — показала у вікно, — у скверику є лавки, там можна посидіти.

На головній вулиці юрмився люд. Невідомо звідки з'являлися групи молоді, переважно студентів, і з гомоном кудись поспішали. Вулиця гула від тупоту, голосних розмов, вигуків.

Леся і Ліля зупинилися в одному з під'їздів. Кілька юнаків, теж, видно, студентів, про щось гаряче сперечалися.

—…ждати, поки й нас поголять? Чи, може, хай хтось підставляє груди, га? — допевнявся рослий, у тіснуватій форменці хлопець. — Що ж тут незаконне? Наша демонстрація мирна.

— А її мета? — запитав інший, — Ми виступаємо проти царської волі. Це кожному ясно.

— Ану тебе!.. — спалахнув високий юнак. Він оглянувся і, помітивши жінок, осікся.

— То не йдеш? — втрутився третій голос.

— Ну й дідько з ним! — знову той перший. — Гайда! Троє швидко вийшли з під'їзду, приєдналися до гурту.

Лариса Петрівна оглянулася: на місці, де щойно стояла група, лишилося двоє. На її запитання, з приводу чого демонстрація, один з них пояснив:

— У Києві віддали в солдати неблагонадійних студентів, а цим, бачте, й собі закортіло.

Натовп рухався в напрямку міського майдану, де містилися власті. Завершувала демонстрацію юрба хлопчаків, що, з галасом штовхаючи один одного, носилися від тротуару до тротуару, хапали то клапті газет, то викинуту кимось коробку чи ще якийсь непотріб.

Сестри саме виходили з аптеки, повз них навздогін молоді помчала кінна поліція. Вершники з нагайками в руках нетерпляче підганяли коней, з-під копит навсібіч летіли осколки збитої підковами тонкої криги.

Лариса Петрівна зупинилася, проводячи поглядом вершників.

— Ну, роботи сьогодні буде, — глухо, з жалем мовила до Лілі. Раптом вона помітила Еліасберга. Лікар стояв на протилежному боці вулиці і теж дивився вслід кіннотникам. — Борисе Михайловичу! — гукнула неголосно.

Еліасберг почув, замахав рукою і поспішив до них. Вигляд у нього був заклопотаний.

— Бачили? — запитав, привітавшись. Він хвилювався і тому ще дужче гаркавив. — Це ваша сестра, Ларисо Петрівно? — запитав.

— Так, так… Вибачте, я зовсім забула вас познайомити. Прошу.

Лікар потис простягнуту руку.

— Костянтин Васильович казав, що у вас гості…

— Недавно, кілька годин тому приїхала, — пояснила Леся.

— В Москві нібито вже кілька днів неспокійно, — вів далі лікар.

— У Петербурзі також, — додала Ліля. — Університет, політехніка — всі на вулицях. До студентів приєднуються робітники…

— Ось воно — «Із іскри полум'я», — мрійно сказала Леся.

VI

Ще надворі Леся відчула, що в будинку не все гаразд. Двері одчинені, в коридорі метушаться тітки.

— Доброго ранку, — привіталися Косачівни. Одна з тіток буркнула щось невиразне і поспішила до кімнати, друга скорботно мовила:

— Сергій… — і кивнула на двері. Вона хотіла ще щось сказати, та Леся не дослухала, рвонулася до Сергіевої кімнати.

Біля хворого було двоє: батько і Борис Михайлович. Не роздягаючись, нічого не розпитуючи, Лариса з острахом подалася до ліжка. Еліасберг мовчки зупинив її. «Куди ви, хіба не бачите?» — промовляв його погляд.