Николай Олейник - Леся

«Котра ж година? Північ, ранок? Звільнилася о дванадцятій. Лежала, мабуть, години зо дві. Отже — північ. Колись це був найкращий праці час. А нині все змішалося докупи: і ніч, і день, спочинок, праця. Душа якась смутна…»

«А працювати треба!» Підсунула до груби столика, напнулась хусткою. «Коли не маєш права вмерти — знайди у собі сили для роботи…» Дістала й почала переглядати якісь листки, куценький записник.

Перепочинок, а трохи й холод бадьорили. Лариса Петрівна заходилася шукати папір, її увагу привернув аркушик з отими наспіх записаними колись рядками: «Чим ти мені дорожче, друже…», «Він їм простив… їх таврувати треба!..» Читала-перечитувала… Тремтіло полум'я. Папір тремтів… А на папері, як-то колись на хустці Вероніки, оживав незабутній образ — образ любові. Він знову полонив думки, і вже не ставало сил, щоб їх збороти…

Він там, він все лежить, так нерухомо,

Як те каміння.

Невже йому не можна помогти?

Невже він завжди буде одинокий?

Ні! Вона піде за ним, піде, мов одержима, вони загинуть чи переможуть разом. Спокій? Навіщо спокій, як його не буде?

А рука вже говорила далі:

О, я не хочу, Не хочу я спокою!

«Чом не хочеш?» — питав її суворо Образ.

«Бо ти його не маєш…»

«Уперта річ твоя. Таких… сувора кара жде».

Вона ж, чи то пак, Міріам, доводила своє: нічого їй не страшно, вразливу душу вже попелить та кара. Наймення їй — ненависть і любов. Так, так! Любов і ненависть. До кого ненависть? До ворогів Месії.

«Я їх казав любити… Вони не відають, що творять», О мій друже! Коли ти задля них творив дива, вони все відали, все знали. А нині, бач, німі й глухі зробилися. Це ж фарисейство! Наказуєш любить їх!

Всіх, окрім тебе, — се можливо,

Але тебе і всіх — се понад силу…

Щось фанатичне було в її роботі. Бліде чоло, холодні тонкі руки, гострий погляд… Сягала ним аж за моря далекі — по Палестині, Сірії, блукала Гефсіманським садом і понад озером Гадаринським — шукала слуг синедріону, щоби помститись за смерть Месії… «Боже правий! Де ж твоя воля?! Той, хто все віддав за тебе, за народ, розп'яттям мертвим на Голгофі звівся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гукаєш за смирення, за прощення? Тобі синовньої не шкода крові? Мені ж вона пече, хоч не за мене лита. Я й відомщу! Ви чуєте?..»

Ви, сонне кодло!

Світло опівночі

Не будить вас?

Вам заграва кривава

Очей лінивих не здола розплющить?

Бодай вам вічний сон наліг на груди

І зморою душив вас без кінця!

Я проклинаю вас прокльоном крові!

…Леся кинула перо. Вона дивилась на своє писання з якимось острахом. Душа ще клекотіла гнівом, рука тремтіла. Від холоду? Скоріше від напруги… Що вона створила? Поему, драму? І як назвать її? «Месія і Міріам»? Ні, краще «Месія і Одержима».

А в голові шуміло (чи, може, то в саду поміж галуззям вітер?), ніби хто крутив там жорна, їй стало млос-но. Щось підкотило під самі груди, здавило… Відчуваючи, що от-от знепритомніє, Лариса Петрівна схопила склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води… Перед очима пішли темні кола. Схилилася на стіл — на книги, на писання.

«Хто я така? Я — Одержима духом…»

V

Якось уранці, коли Лариса Петрівна збиралася виходити з дому, до неї постукали. Не встигла підійти до дверей, як на порозі, винувато усміхаючись, стала Ліля.

— Нарешті! — зраділа Леся. — Де можна стільки гуляти?

Сестри обнялись, поцілувались.

— Трохи в Михайла, потім у тьоті, — розповідала гостя. — Від неї і дізналася про твою… — Вона зробила паузу, обдумуючи, як ліпше сказати — «адресу» чи «біду»?

— Адресу? — перепитала Леся.

— Так. І про біду, звичайно.

— Я ж тобі писала.

— Тоді, здається, ще була надія. Ну, а як ці дні? — Веселість зникла з сестриного лиця.

— Усе те ж саме. Кашель, кровотечі… Просто дивно:

на чому там життя тримається? Сили, мов у малої дитини. Та ти проходь, — схаменулася Лариса, — роздягайся, швидше зігрієшся.

Ліля поставила чемодан, скинула пальто.

— Ти, певне, їсти добре захотіла? А в мене саме і безхліб'я, і безгрошів'я. Було трохи грошей, то на Сергія витратила. Живу ще тим, що з дому привезла.

— Не журись, у мене є. Можу навіть позичити, — похвалилася Ліля. — Михайло дав.

— Тоді візьмемо візника — мені якраз в аптеку треба — й до міста снідати. Гаразд? Відзначимо твій приїзд. — Вона почала одягатися.

Кафе-їдальня була майже пуста. Містилася вона у центрі міста, в тихім завулку, і, певне, саме за це Леся її уподобала. В ранковий час тут можна було з'їсти сосиски чи просто випити склянку кави.