Николай Олейник - Леся

Сергій Костянтинович лежав посинілий, груди його не рухались. Лариса Петрівна судорожне схопила Елі асберга за полу. Лікар заспокійливо поклав їй на плече руку.

— Спазми гортані, — шепнув на вухо.

— Може, попробувати кисень, — порадила Ліля. Борис Михайлович заперечив:

— Кисень при спазмах небезпечно.

Сергій раптом шарпнувся, широко розкрив рота. Якийсь час із горла чулося глухе шипіння, та як тільки хворий хотів дихнути — там щось хлипнуло. Мер-жинський ще більше темнів, щелепи його весь час працювали, ніби хотіли над силу розжувати якесь невидиме, незвичайне їстиво.

— Боже мій! — не витримав і затрясся од безгучного плачу старий. Ліля посадила його, дала води.

Скарлючені, сині пальці хворого тяглися до горла. Здається, він хоче розірвати його. І вони таки були б вчепилися у випнуті сухожилля, коли б не лікар. Борис Михайлович нагнувся і притиснув Сергієві руки до постелі.

Боротьба тривала хвилин десять— п'ятнадцять. Та ось конвульсії зменшились, тіло почало слабнути і зрештою нерухомо випросталося. Лице хворого потроху стало набирати попереднього вигляду; повіки здригнулися, одкривши налиті кров'ю, безтямні очі.

Лариса Петрівна заглянула в них. Ніякої реакції! Хворий дивився, але був настільки безсилий, що не міг нікого пізнати.

— Сергію!

З хвилину мовчав, хрипко й уривчасто дихаючи, потім, пересилюючи самого себе, прошепотів:

— Кінець.

— Треба негайно сходити за ефіро-камфорним маслом, — не зважаючи на його слова, мовив лікар. Він підійшов до столу, швидко виписав рецепт.

— Дозвольте я, — попросилася Ліля.

— Знаєте куди?

— До тієї ж аптеки, — докинула Леся, коли сестра була вже біля порога. — Ідіть і ви, Костянтине Васильовичу, відпочивайте, — звернулася до старого, який усе ще сидів у кріслі. — Я вже тут буду. — Вона допомогла йому піднятися, відвела до сусідньої кімнати.

Мержинському дали збільшену дозу снотворного, і незабаром він заспокоївся.

— Борисе Михайловичу, любий… Я так далі не можу, — сказала Леся, як тільки вони залишились самі. — Треба щось робити… Не можемо ж ми отак сидіти і ждати…

Вони стояли в найдальшому од ліжка кутку.

— Що ж ви радите? — сумно запитав лікар. Лариса підняла на нього смутні, повні благання очі. «Що ж я можу порадити?» — говорили вони.

— Зараз можна чекати всього, — сказав Еліасберг. — Сьогодні спазми гортані, а завтра… Не виключена можливість, що завтра настане параліч задніх крико-аритеноїдних нервів, тобто звуження горла до мінімуму. Не треба втрачати надії, Ларисо Петрівно.

— Але ж… — вона для чогось, мабуть, несвідомо, підняла кришку піаніно.

— Розумію… Це вгадати трудно. Організм хоч і виснажений, але молодий, бореться. У всякому разі, speriano bene. Агонія, а це вже не що інше, триватиме недовго.

Еліасберг підібрав волосся.

— І знаєте, в чому секрет його витривалості? Крововиливи допомагають, так би мовити, полегшують функції серця. Одне врівноважує інше. — Він поглянув на годинник. — Однак мені час до клініки. Навідаюсь увечері. Постарайтеся змазати хворому горло. Тільки обережно.

— Ліля зробить, не турбуйтеся, — відповіла, скидаючи пальто, Лариса Петрівна.

…Хворий спав, мабуть, годин дві. Розбудив його кашель. Коли кашель минув, Лариса Петрівна піднесла Сергієві теплого молока. Мержинський цідив довго і так усього й не випив, жестом дав зрозуміти, що досить.

— Я щось… говорив? — запитав.

— Ні. А що?

— Певне… кінець…

— Навіщо ви так, Сергію? — з мукою і докором впилася в нього очима. Мержинський мовчав.

— Ми ж домовились про це не говорити. Хворий заперечливо махнув рукою.

— Ви… — він довго вагався, не знаходив потрібних слів. — Ви не… втішаєте… мене… Лесю?

Косачівна здригнулася. Цього запитання вона ждала кожної хвилини.

— Я знаю… я… тогі… іn… rіs 16.

Щоб не видати себе, Леся затиснула хустинкою рота. Звичайно, вона могла здивуватися його словам, розцінити як слабодухість, але навіщо, кому це потрібно?

Після щойно перенесених мук Мержинським оволоділа зневіра: буде він жити чи ні? Коли буде, він готовий на все, а ні — навіщо оці тортури? Щоб потім, після смерті, хтось міг сказать: «Він боровся»? Ні! Досить!.. Досить ліків, уколів, щоденної мороки з їжею. Що буде, те й буде! Однак в душі він іще, певне, чогось ждав, на щось сподівався, невтомно шукав соломинки, яка винесла б його з бурхливої Лети. Виливши Ларисі душу, Сергій насторожився: що вона відповість?

— Бачте, Сергію, — спокійно почала Леся, — ви поставили переді мною найтрудніше з можливих запитань. Відповісти на нього, зрозуміло, не зміг би ніхто. Час — усьому суддя. Будемо вірити… — їй самій забракло повітря, бо до горла підкотився і став якийсь давлючий клубок. — Краще про це не думати. — .Вона рішуче встала, підійшла до кватирки, жадібно вдихнула свіжого повітря. «Чи надовго ж вистачить моїх сил, щоб витримувати ці катування?» — запитала себе. А вголос, продовжуючи попередню розмову, додала: — А коли думати, то тільки про життя.