Николай Олейник - Леся

…Хворий здригнувся, миттю розплющив очі, довго нерозуміюче водив ними по кімнаті. Зрештою його погляд зупинився і завмер на годиннику. Лице зморщилось у болісній гримасі.

— Що, Сергію? — підійшла і обдала його жарким диханням.

— Чуєте? — полохливо запитав.

Лариса Петрівна оглянулася, напружила слух.

— О… знов. Що це? Вона здогадалася.

— Годинник, Сергію.

— Голосно! — з обличчя не сходила мука. — Тихше. Довелося зупинити годинника.

— А тепер, — провів рукою по голові, — зачешіть… мене.

Леся дістала з верхньої полиці етажерки флакончик одеколону, густо покропила Сергієві голову і взялася зачісувати. Пахощі, видно, були для нього приємними. Лежав з виразом задоволення.

— Ви не… сердитесь, Ларисо… на мене? — запитав, як тільки вона закінчила.

— Чого б же? — щиро здивувалася. — Навіть з голови таке викиньте.

Ворухнув ногами, доправляючи ковдру, подивився вдячно.

— Я розумію… це великий егоїзм… але я… не в змозі… зостатись без вас… повірте… не в змозі.

Надвечір свідомість його прояснялася. І коли бачив, що Лариса Петрівна над чимось працює, не розмовляв, нічим не турбував її, просив тільки не відходити, не залишати — сидіти за столиком побіля нього.

Сьогодні, чи то після отого зубовного скреготу, чи під впливом інших якихось чинників, його змордована душа благала музики. Він так любить Шопена! Не перестаючи слухав би зараз його легкі, мов літні хмаринки, мазурки. Нехай зіграють йому, він дуже просить, хоч кілька… О, вони просто чарівні!.. Вони винесуть його на своїх чудо-крилятах з цього жахливого лігва… Туди — на простір, де сонце, потоки, де квіти… Музика й квіти! Що може бути прекрасніше?! Ніжність і сонце! Витвір душі і витвір природи!.. Грайте! Ще грайте!.. Навіщо все інше, коли — музика й квіти?.. Скільки можете, скільки вистачить сил — грайте!..

Старе, погано настроєне піаніно злегка похитувалося, коли Лариса натискала на педаль, порипувало, а все ж обзивалося до молящої душі ніжними, хоч і не завжди благозвучними голосами. Звичайно, вона б ніколи не сіла за такий інструмент — кожний неточний, вірніше, нечистий звук неприємно різав їй слух, але заради нього, задля його хоч хвилинного забуття ладна була на все. Лесині пальці — ба! далеко не всі: хвора ліва рука лежала майже без руху, лише інколи незграбно підкоряючись волі митця, — то шалено металися, то спокійно, розмірене лягали на клавіші, сповнюючи кімнату радістю, світлом. Ніби далеке море дохлюпнуло сюди плескотом хвиль, пахощами сонця і вітру; мовби сама квітами-травами перевита Мазурщина вдихнула ув оці стіни всі свої пісні, весь свій гомін…

Вона гратиме! Їй самій треба хоч на мить звільнитися від страхіть, одвести очі від смерті, щоб — так, так! не бійсь, говори! — щоб не прогледіти, коли занесе вона свою загребущу руку.

Хто сказав — «Прелюдія смерті»? Леся навіть оглянулася. Ні, це «Соната». Бетховенська, сонячна, та, яку вона найбільше любила. Чому — любила?! І любить! Любить! Любить!

Вечір настав тихий та лагідний— смерть, видно, теж має спочинок. Надворі підморозило, випав легенький сніжок. Дерева стояли в рясному інеї, ніби цяцьковані. Дихне вітерець, колихне гілку — і посиплеться-попливе з неї додолу срібний пилок. Вибігти б, упасти на крилаті санчата… як колись у Колодяжнім, в Луцьку…

Але де вони? Ні санчат, ні села, ні років отих незабутніх… Чотири стіни, щоденна скорбота, щоденний поєдинок зі смертю. Страшно подумати!

Зайшов Костянтин Васильович. Млявий, стомлений, хоч і після спочинку.

Час додому, нерано. А як на неї, то вона вже й ніч отут просиділа б. Однаково не спатиме. Де вже тому спокійним бути, хто покликаний мертвих будити!

Леся почала одягатися. Мержинський мовчки стежив за нею, зрештою поманив до себе.

— Надворі… певне… слизько, — прохрипів, — не посковзніться.

Усміхнулись обоє— щось далеке, дитяче обізвалося в тому усміху. Спогад, надія?

—…Або краще… ось почекайте. — Він притримав її за полу, покликав батька. — Тату, проведіть… Ларису Петрівну…

— Навіщо? Тут же поряд, та й Ліля мене зустрічатиме, — заперечила, та згадала, що цього не варто робити, й погодилась.

— Я побуду… один… проведіть…

— Гаразд, гаразд, сину, ми підем удвох, — заспокоїв старий і вийшов до сусідньої кімнати за пальтом. Поки він там одягався, Сергій допитувавсь:

— А віконниці… не забуваєте… зачиняти? Правду кажучи, таки забуває.

—…А то… щоб часом… хто не вліз.

Лариса Петрівна, рада такій переміні, тільки похитувала головою. «І такого друга я маю втратити!» — не сходило з думки.