Николай Олейник: Леся

Неспішне оповідає Лесина подруга, а переді мною все чіткіше вимальовуються чарівні картини «Лісової пісні»; лугом пливе легенький туманець, снується тиша на прохолодні місячні промені, а мені ввижаються лісовики та водяники, русалки і потерчата; чуються перебори сопілки, голоси невідомих лісових мешканців… Нагострюю слух, напружую зір…

— Кажуть, про все це пишеться в Лесиній пісні. — Вона так і сказала: Лесиній пісні.

— Еге ж, — підтакую, — про все це там е. Старенька задумалась — видно, нахлинула сива вікова давнина, полонила увагу. Нараз підвелася.

— Піду поставлю букета.

У кімнатах чисто, затишно. У вікна пробивається і м'яко лягає на долівку місячне світло. «От північ вдарила — найкращий праці час», — згадалося Лесине, і я подумав, що, певне, отакими ночами творила Леся свої безсмертні поезії, обдумувала свої драми і повісті, міркувала над гіркою людською недолею…

Варвара Йосипівна поралася, не запалюючи світла, — видно, їй до дрібниці відомо було, де що лежить. Спорожнила чималу вазу, вийнявши звідти зів'ялі квітки, поставила свіжі.

— У цій самій вазі стояли квітки й при Лесі. Я підступив, торкнувся вази і ніби відчув легеньке тепло Лесиних рук.

— Більше нічого і не лишилося, одна ваза, — мовби виправдуючись за лихоліття і жорстоких людей, які приходили і забирали з собою дорогоцінні Лесині речі, сказала селянка. Видно, її часто про це розпитували, і цього разу вона вирішила попередити запитання. — Війна за війною — хіба що удержиться? Мало й хатину саму не рознесли… Отут була її спальня, — показувала кімнати, — а отут, де ми з вами, — вітальня. Отак стояв стіл, отак фортеп'яно. Тут Леся приймала й гостей, і своїх, сільських. А бували в неї люди щодня: того пан скривдив, того суд — всі до неї приходили… А скільки тут книжок прочитано! Скільки просиджено вечорів!.. Щовесни, як тільки Леся в селі, Шевченкові іменини справляли. Наскликав людей, розсадовить отак-о на лавах і грає або читав — про гайдамаків та про Катерину… Гляди, й свого щось дістане — Отут-о, як зараз бачу, портрет Шевченків висів. У рушнику та у вінку із колосся. Я сама не раз прибирала Шевченка до свята. — Старенька навіть підійшла до простінка, звела втомлені руки: мов рушник одхилився чи колосок надто вибався із вінка, от-от упаде.

Варвара Йосипівна розчинила вікно, і кучерява вишнева гілка нічним гостем впорхнула в кімнату.

— Іч, яка прудка, — обізвалась до неї, погладила галузку бабуня. — Того й жде, аби тільки вікно одчинилося. Немає садка, — скрушно зітхнула. — А який же був густий та великий! Аж он куди, мало не до лісу тягнувся. Повсихали дерева, а які й вирубали… Піду вже, — несподівано мовила стара. — Бо й пізно, та й вас же заговорила зовсім.

…Десятки літ одділяє сьогоднішнє від тих днів. Багато води збігло невеликою річкою» що бере свій початок в колодяжнянських околицях; багато разів устелялася барвінком та рястом волинська земля… І коли думаєш про все це — радіє серце, радіє з того, що є такий куточок Землі, такий народ, які дали світові Лесю.

-- КІНЕЦЬ —